Михайло Лукінюк: Обережно: міфи!

Далі — більше: «нічтоже сумняшеся» взяли й заборонили для вжитку об’єктивні, але, на їх думку, шкідливі для молодого організму « нового світу » закони історичного, економічного, соціального розвитку (вистачило, однак, глузду не пробувати «відмінити» фізичні закони — уявляєте, що було б, якби, приміром, заборонили на всій території червоної імперії дію закону земного тяжіння?!), замінивши їх свіжоспеченими міфами, які в разі необхідності легко піддавалися оновленню та коригуванню. І якщо раптом клята реальна дійсність не схилялась до безумовного слідування проголошеним «законам», то саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.

Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): « Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітейшвидше, ніж їхні тіла — руками ». Для цього, за Платоном, в різних творах « слід твердити, що Бог » — у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — « не всьому є причиною, а лише благові ». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».

Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як « учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній ». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена « для дітей середнього та старшого віку », щедро подає численні подробиці « героїчної біографії » (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка « ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці ». А тому « зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби ». Про те, що « так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку ». І як, незважаючи на « хвороби та поранення (« в атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії », пояснює «ДЭ». — М. Л. ) ... сміливо боровся з куркульством та бандитами ». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його « автобіографічним »), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), « символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини ». Тож не дивно, що « багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців » (там само. — с. 393).

Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про « пекельні бойові сутички » (до речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі « виправлених » спогадів про М. Островського, яку « написала його друг і дружина » Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з « бойового шляху » М. Островського — все більше про « участь у здійсненні обшуків »). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, « про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень ». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи « не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства ».