Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

До згаданих пам’яток слід віднести вирізьблену на дерев’яних дощечках, щоправда, недостатньо ще вивчену фахівцями «Велесову Книгу» [згадку про те, що « у руських є своїписьмена, які вирізалися на дереві », наводив у своєму «Списку книг», написаному ним в 987 р., арабський письменник Ібн–ель–Недім (Шницер, 1903. — с. 232)], «Літопис Аскольда» [4] Так званий «Літопис Аскольда», що, як наголошує один з найвідоміших його дослідників М. Брайчевський (Літопис Аскольда. — К., 2001. — с. 44, 53), є «першим історичним твором у нашій країні», а також і «першим твором вітчизняної літератури», був започаткований «близько 865–866 років і доведений, правдоподібно, до 883». Хоча повне відновлення цього літопису виявилося неможливим, усе ж таки, завдяки копіткій праці дослідників історії, вдалося реконструювати значну частину його текстів. , деякі рукописи зі славетної Олександрійської бібліотеки тощо. До речі, про те, що той же Кирило сам вивчав (а не створив) існуючі у наших предків письмена, прямо говориться і у «Велесовій книзі» [1995. — с. 59, дощечка 8(3)]: « І той Ілар, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по домівках тих, аби його, невченого, повернути на наше письмо ...» І ще одна цікава деталь: у «Велесовій книзі» прабатьком Русі визнається Даждьбог, а тому руський народ, русичі неодноразово називаються в ній « Даждьбожими онуками », пізніше до такого ж, сказати б, «язичницького» вислову не раз вдається й православний автор «Слова о полку Ігоревім».

Та й із вікопомним творінням, що відкрило нову епоху в історії слов’янства, так званою кирилицею, яку історична традиція узвичаєно пов’язує з іменем видатного просвітителя Костянтина (Кирила) Солунського, не все так просто. Свого часу ще відомий український мовознавець Л. Булаховський (1888–1961) наголошував, що « питання про азбуку, винайдену Костянтином, і досі залишається не розв'язаним », оскільки « є серйозні підстави гадати, що азбука, застосована для цієї мови, є пізніший витвірі що вона витіснила давнішу, так звану глаголицю, яка ще в XI ст. ( почасти й пізніше ) відігравала роль її суперниці » (1977. — с. 221). Ось, зокрема, які дані наводить у своїй передмові до «Истории древнерусского языка» Л. Якубинського (1953. — с. 9) академік В. Виноградов: « Львов вважає (див.: Львов А. С. К вопросу о происхождении русской письменности // Русский язык в школе. — 1951. — № 6. — М. Л. ), що в середині IX ст. у східних слов'ян існувала не лише церковна, а й світська оповідна література, зафіксована у писемній самобутньо–слов'янській глаголичній формі. Руське літописання почалося десь у середині IX ст., принаймні не пізніше 60–х років цього століття ». На думку Львова (там само. — с. 23), « на Русі, починаючи з X ст., відбувалася заміна (виділено А. Л. — М. Л. ) глаголиці кирилицею ».

Значну увагу дослідженню походження слов’янської (зокрема, й східнослов’янської) писемності приділив відомий український історик і палеограф, доктор історичних наук С. Висоцький. Ця проблема, на думку вченого, « становить значні труднощі через відсутність достатньої кількості джерел », які до того ж « нерідко суперечать одне одному ». Тому питання про те, яка із двох абеток, що дійшли до нас, є давнішою і яку з них, власне, винайшов Костянтин–Кирило, ось уже понад два століття « привертали й привертають увагу вчених–славістів у різних країнах » (Висоцький, 1998. — с. 9).

Тривалий час саме кирилицю — про що свідчить уже сама її назва — вчені вважали винаходом видатного слов’янського просвітителя. Аж до 1785 p., коли « Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці ». Та оскільки на ту пору « найдавнішою глаголичною пам'яткою був Псалтир 1222p., що походив із Далмації », де, до речі, « глаголиця збереглася [ аж ] до XX ст. », то чеському славістові Й. Добровському вдалося відстояти першість кирилиці, а час появи глаголиці відсунути аж до XIII ст. Цей status quo проіснував аж доти, поки « в середині XIX ст. не були виявлені нові глаголичні пам'ятки й серед них — Клоцієвський збірник ». Цей рукопис, який датувався XI ст., засвідчив, що « глаголичні тексти аж ніяк не молодші за кириличні ».

Важливого значення набули виявлені в бібліотеках афонських монастирів « Маріїнське та Зографське євангелія XI і XII ст., написані глаголицею [5] Зараз «вони зберігаються, відповідно, в Держ. публічній бібліотеці ім. Салтикова–Щедріна у Ленінграді (тепер Санкт–Петербург. — М. Л. ) і Держ. бібліотеці ім. Леніна» в Москві (Жуковская, 1976. — с. 225). , а також палім псест (у перекладі з грецької це — пергамент, з якого стерто більш ранній рукопис і написано новий. — М. Л. ) XII ст., написаний кирилицею по змитому тексту глаголиці ». А невдовзі у Празі вже « були виявлені два аркуші, писані глаголицею в X ст., а в одному монастирі на Афоні... напис, зроблений глаголицею на грецькому акті Іверського монастиря 982 р. ». Аналізуючи всі знахідки, чеський вчений П. Шафарик « дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Мефодія, найімовірніше, створена Климентом Охрідським ». Головними доказами такого походження слов’янської писемності С. Висоцький вважає так звані «“ Київські уривки” та “Празькі листки” моравського ізводу, написані в X ст. не кирилицею, а глаголицею ». Ця теорія швидко здобула широке визнання. А1884 р. російський медієвист Вс. Міллер висловив « принципово новий погляд на походження кириличної писемності ». На його думку, вона « виникла в результаті практичної діяльності слов'ян, які сусідили з греками й мали потребу в написанні різних ділових документів », тобто утворилася еволюційно (там само. — с. 10–14).