Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

Ну, по–перше, будь–хто, хоч трохи обізнаний із пам’ятною ще радянською дійсністю, уявляє, яким рівнем «довірливості» зустрічали кореспондента «центрального» органу будь–де в провінції (навіть для пересічного москвича тоді такою «провінцією» було усе, окрім самої Москви) — не нижче рівня райкомівської сауни. По–друге, аргументування за принципом: «якщо я про це не чув (не бачив, не знаю), значить, цього взагалі нема» — навіть на рівні уподобаного автором Толі Родіна аж ніяк не є бездоганним. «Не говорили» — ще жодним чином не означає, шо й не думали про це, не відчували цього. Ось. скажімо, не менш відомий радянський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович, який до того ж об'їхав і побачив аж ніяк не менше Я. Голованова, вустами одного із персонажів своєї «Останньої книги» (1996. — с. 24–25) стверджував: «Росіян не люблять — пора сказати це прямо... Адже все це байки й нісенітниці про братство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Г. — М. Л. ) нас — я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться у друзки, як тільки ослабнуть віжки...» Ще раніше це, до речі, визнав Ленін. А от говорити — остерігалися («бояться слово зайве сказати», наголошував у своєму передсмертному листі про нові радянські порядки згадуваний вже М. Нікітін), бо навчені гірким досвідом...

Те, шо пан Голованов, за його ж визнанням, хоча й «лається матом», є все ж таки «інтелігентом у третьому коліні», мало б означати, що він, на відміну від постійно присутнього Тол і Родіна, мав би здебільшого покладатися бодай на сякі–такі аргументи, аніж на сліпе «вірю — не вірю», яким неспроможні до аналізу через недостатню обізнаність саме це незнання і прикривають (я, до речі, теж вірю, шо українці, казахи, грузини справді не «ненавидять росіян», однак це ще зовсім не означає, що через це вони зобов’язані палко любити російську «тюрму народів», якою, як наголошував у вже згаданій статті академік Покровський, були не лише зведені «на кістках «інородців» держава Романових чи Московське царство, але «вже Московське велике князівство»). На жаль, автор і не пробує аналізувати бодай свої власні роздуми.

Наведемо його ж міркування: «Сантехнік Толя Родін і його однодумці (певно, автор має на увазі таких, що, як і його улюбленець, обіцяють подумати лише за умови, як наголошує сам Я. Голованов, «якщо я ще наллю»... — М. Л. ) не знають — та й звідки ж їм знати?! — як дуже часто московське начальство поводилося стосовно республік непристойно, керувало невміло, нетактовно, втручаючись не лише в розв’язання проблем загальносоюзних, ай виключно республіканських: культурних, національних, релігійних. Вдумливим, талановитим людям у республіках Москва в’язала руки й ноги...» То скажіть на милість, пане Голованов, чому ви, знаючи про все це, чим, до речі, злочинні дії московського «центру» щодо «провінційних» народів далеко не вичерпуються, вперто знову й знову кличете нас під ту ж «руку» Москви? Аби знову повторилося те саме (ну, невже можна вважати за серйозний «конструктив» декларовані автором благі наміри на кшталт «поміняти непридатний механізм керівництва»?)?!

Та ви, вочевидь, цього не лише не бачите, а й бачити не хочете, бо вперто своєї гнете: «...з тою ж Україною Росію пов’язує не тільки Переяславська рада, а й живі долі Шевченка й Гоголя, Антонова й Патона, Амосова й Філатова, Корольова і Янгеля. Пов’язують друзі, рідня, могили». Вже бодай би хоч Шевченка не притягали до цього гурту, бо вже чиє–чиє, а його ставлення до московської тюрми — добре відоме, та й про «могили» писав не раз:

Та й до переяславського «возз’єднання», як видно із багатьох його віршів, присвячених гетьманові Хмельницькому («За що ми любимо Богдана?..», «Розрита могила», «Якби–то ти, Богдане п’яний...» та ін.), Шевченко ставився цілком однозначно. Ось що, зокрема, говорив про це М. Драгоманов (Мовчанюк, 2000): «У «Великому льоху» Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи». То лише зі сторінок імперських видань проповідувалося, що Переяславська рада нібито «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення і боротьбу протягом сторіч українського народу за возз’єднання України з Росією, яке було величезним благом для України», внаслідок чого, як наголошує О. Апанович (Українсько–російський... — 1994), «виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти у той імперський зашморг». А насправді, то Переяслав ще й донині, справді–таки, «в’яже» Україну.