Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

115Якщо вже до цієї компанії потрапив Севастополь, головний виконавець подібних робіт трест «Севастопольгорстрой» план п’яти місяців, як видно зі згаданих матеріалів бюджетної комісії (АД: Выполнение плана... — 1954. — Арк. 29), виконав на 98,2 %, то можна собі уявити, як ішли справи із відбудовою Ялти, головний будівельний підрядник якої трест «Ялтаспецстрой», що виконав лише 46,9 % плану. В цілому ж по Криму виконання плану будівництва було ще нижчим: як зазначав у своєму виступі на II (травневому) Пленумі Кримського обкому КПУ заступник заввідділу Ростовцев (АД: Стенограмма II Пленума... — 1954. — Арк. 41), «ми за перший квартал виконали 35 % плану, а Україна в цілому виконала на 105 %».

116Як зазначалося у «Доповідній записці Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова» (1961. — с. 301), прочитаній, обговореній і затвердженій на загальних зборах академії 18 лютого 1905 року, «Синод не тільки не дозволив друкувати південноруські букварі, а й наказав відібрати і ті, що були у вжитку»...

117У згаданій «Доповідній записці» наголошувалося (1961. — с. 299): «Академія наук вважає, що необхідно зараз же скасувати Височайші повеління 18–30 травня 1876 р. і 8 жовтня 1881 р., а також удостоєне Височайшого схвалення розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., яке послужило основою тих повелінь», гюзаяк, на думку Академії, згадані повеління і розпорядження «не можна погодити з основними положеннями російського законодавства».

118Взаємовплив і взаємопроникнення мов сусідніх народів — річ незаперечна, однак немає ні найменших підстав, окрім хіба що гострого зараження бацилою шовінізму [каревіни тут, до речі, зовсім не оригінальні: задовго до них про це ж — так само бездоказово і з таким же успіхом — торочили «офіційні» російські націоналісти, запевняючи, що «перелицьована з польської “українська” мова» всього лише винахід «проф. Грушевського і К°» — не більше того (Стороженко, 1912. — с. 59)], зображати її як вулицю з одностороннім рухом: якщо загальновизнаними для української мови є численні запозичення з польської, то й «польська мова зазнала такого суттєвого впливу з боку української, внаслідок якого до складу найсталіших шарів експресивної лексики проникло стільки українських запозичень». А от щодо російської та української мов, то, як наголошують сучасні дослідники, «попри активні прикордонні контакти між цими мовами нічого подібного не відбулося» (Царук, 1998. — с. 138, 165).

119Про причини занехаяння «української науково–технічної мови», атакож «про засади [її] відродження та розвитку», зокрема, можна прочитати у дослідженні В. Перхача (2000).

120Як зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері... — 1999), «нині освітні потреби національних меншин забезпечують 2561 школа з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — угорською, 5 — єврейською, 3 — польською, 18 — молдовською, 7 — кримськотатарською. Крім того, у 2466 школах України навчання здійснюється двома та більше мовами». А взагалі, наголошує згаданий М. Рудько, «в Україні створені й діють 430 офіційно зареєстрованих національно–культурних товариств». Показовою є й «динаміка кількісного зростання: 1993 рік — 186 товариств, 1995–260, 1999–430», яка, на думку голови Держкомітету, «промовисто переконує в утвердженні національних меншин у процесі демократизації українського суспільства».

121Як зазначав на згаданій Міжнародній науковій конференції з проблем голодомору в Україні американський історик, професор Дж. Мейс, уже 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР видали постанову про хлібозаготівлі, де, зокрема, була й така вказівка: «негайно перевести діловиробництво радянських і кооперативних органів “українізованих” районів, а так само усі видавані газети й журнали з української мови на російську... а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову» (Голодомор... — 1993).

122Дзюбине донкіхотство, наголошував у відомому есеї «Серед снігів» (1970) відомий дослідник В. Мороз, «дало більше, ніж «реалізм» усіх премудрих поросят, разом узятих (з точки зору «реалістів» українська справа завжди була безнадійною)... Що з русифікацією треба боротись — це знали. Але цього було не досить. Треба було ше побачити реальну людину, яка реально бореться проти русифікації. Потрібна була іскра, щоб запалити в людині давно готове багаття. Якраз у цьому сенс Дзюби та інших шестидесятників — у тій іскрі одержимості, яку вони принесли в заморожену українську дійсність» (цит. за кн.: Русначенко, 1998. — с. 489–490).