Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

123Як засвідчує історія розвитку людського суспільства (Тойнбі, 1995. — ч. 1. — с. 455), «наслідки перетворення локальних рідних мов у екуменічну загальну мову (як наголошує цей відомий дослідник, своєю перемогою над своїми суперницями така мова завдячує «певним соціальним перевагам» етносу, способом спілкування якого вона була. — М. Л. )» не такі вже й безвинні: «ціна, яку платить мова за те, що стає загальною, — це втрата власної досконалості»...

124За твердженням генерального інспектора вивчення російської мови Франсуази Давидової–Петі, опублікованого у паризькій «Ліберасьйон» («Почему французы не хотят изучать русский язык?» — «Наша республика», 17.11.1995), «від початку 80–х років [XX ст.] кількість учнів, які вивчають російську, продовжує зменшуватись». Пані Франсуаза відзначила загальний «відступ рідкісних мов», оскільки вони вважаються «бесполезными и трудными». А ось і результат такого ставлення: «в більшості міст відійшли в минуле класи, де російська вивчалася як перша іноземна мова. Класи “другої мови” теж стали рідкістю». Тож тепер юні французи її вивчають як третю мову — як арабську чи японську. І хоча в аспірантуру з російської мови «все ще приймають по двоє аспірантів щорічно, то, закінчивши її, вони забувають кирилицю і викладають французьку мову, історію і навіть шиття»...

125Так, у постанові ЦК КПРС «Про 60–ту річницю утворення СРСР» («Правда», 21.02.1982) читаємо: саме російська мова, «добровільно прийнята радянськими людьми як мова міжнаціонального спілкування... відкрила всім нашим народам широкий доступ до духовних багатств світової цивілізації». Щоправда, перед цим тривалий час «північні брати» уперто — з кров’ю — видирали українців із наукового й культурного простору Європи, у якому останні вже віддавна перебували і, до речі, були зовсім не з останніх...

126Цікаве дослідження того, «як рабовласництво (а рабство в Росії «полишалося основою суспільного ладу аж до 1861 р.» — М. Л .) та створене ним суспільство — формувало російську мову», здійснив професор О. Боргардт з Донецька (2000).

127“Культура стосунків у Малоросії й Білорусії, — наголошував у XIX ст. відомий російський письменник М. Лєсков (1990. — с. 12), — повсюдно відносно набагато вища великоруської. Це загальновизнаний факт, не спростований ніким і нічим, ані суперечливими й хиткими цифрами карної статистики, ані високим відвертим словом народної поезії... Малоросійська пісня цурається соромітництва, яким переповнене народне піснярство в Росії. Малоросійська пісня не вбачає гідного себе предмета в усьому, що не живе в царині серця... Поезія як виразник духу і культу народу в Малоросії, поза сумнівом, вища, і це відбивається на всі боки у верхніх і нижніх прошарках суспільства...”

128А от його сучасникові І. Прижову не просто «нагадувала» — він вважав «Слово» (1869. — с. 7) «найдорогоціннішою пам’яткою південноруської мови XII ст.». А якщо вимовляти усі надруковані там «ять» як «і», то, запевняє письменник з Криму О. Корсовецький (28.05.1999), «відчуєте справжню мову предковічного Києва». А й справді: «...комоні ржуть за Сулою — звенить слава в Києві...» або «...Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами...»

129Тут Франко посилається на думку М. Соловйова, котрий наголошував, що північні літописи відзначаються «короткістю, сухістю оповідання», яка «походить поперед усього з бідності змісту», а — на противагу цьому — «оповідання південного літописця», вважав М. Соловйов, «відзначаються багатством деталей, живістю, образністю, можна сказати — артистичністю... надзвичайно поетичним укладом». Аналогічної думки дотримувався й В. Бєлінський, який, досліджуючи «народну поезію Малоросії» на прикладі наведеного ним уривка з думи про Сомка Мушкета, доводив (1903. — с. 470), що навіть «перед одним лише цим уривком» блідне «убога збірка всіх російських історичних пісень!..»

130Тих, кого можуть зацікавити ґрунтовні дослідження цього питання, відсилаємо до фундаментальної монографії відомого київського історика і палеографа С. Висоцького «Київська писемна школа Х–ХІІ ст. (До історії української писемності)», що вийшла друком 1998 року.

131Микола Григорович, мабуть, мав на увазі місце, де Брандес пише про «національний песимістичний» настрій у творчості «найвизначнішого художника... серед усіх російських прозаїків», хоча й «татарського походження» — І. Тургенева (1911. — с. 221).

132Мабуть, ми дещо погарячкували з оцим «не потребує»: вже у редакційній передмові до п’ятитомної «Энциклопедии “Слова о полку Игореве”», виданого Інститутом російської літератури РАН (у складі редколегії були такі відомі російські фахівці, як академік РАН Д. Лихачов, член–кор. РАН Л. Дмитрієв, доктор філології О. Творогов), стверджується (1995. — с. 3), що у свідомості росіян уславлена поема перебуває «в ряду національних (?! — М. Л. ) літературних шедеврів» і навіть «виявляється подеколи (? — М. Л. ) на одному щаблі з творчістю Пушкіна». Як бачимо, лицемірну маску «спільності культурного спадку Київської Русі», якою тривалий час прикривалося нахабне присвоювання того спадку Росією, вже цинічно відкинуто геть і колишній «брат», анітрохи не знітившись, відкрито тягне руку, щоб, як писав у «Історії української літератури» М. Грушевський (1993), «тим чи іншим способом вирвати з українських рук» те, чого не спромігся набути сам. А ми засоромлено мовчимо, боячись хоч якимось боком виявити бодай натяк на непристойність такої його поведінки. І тим — потураємо! Ну, а щодо «одного щабля» — скажемо прямо — не надто велика честь для визнаного шедевра світової літератури...