Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

104«На нашій землі, — ще в 1943 р. наголошував Командир УПА Клим Савур (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29), — ми ведемо боротьбу з імперіялістичними Москвою та Німеччиною...»

105Джерела документів: «І. Bundesarchiv (BA). — Koblenz. II I. Auswartiges Amt (АА). — Bonn. XI. International Military Tribunal (IMT) Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militargerichtshof. — Nurnberg, 1945–1946, 42 томи» (там само. — с. 464).

106Українські націоналісти ще задовго до нападу Гітлера на СРСР не приховували того, що зовсім не збираються покладатися на милість фюрера. Так, у націоналістичній газеті «Українське слово», яка друкувалася у Парижі, ще на початку листопада 1939 р. наголошувалося (Косик, 1993. — с. 488): «...Ми ясно заявляємо, що нічого не хочемо отримати від Німеччини, ніякої “незалежності”, жодної допомоги, жодного інтересу чи прибутку. Наше єдине бажання — щоб німці припинили займатися нами, щоб вони забули, шо на світі існує український народ і українська земля. Нам також потрібен “життєвий простір”, але для нас самих, а не для німців».

107Як уже зазначалося, українські повстанці так само відмовлялися співробітничати й з відданим військовим союзником Гітлера — так званою «Российской осводительной армией» (РОА) під проводом колишнього радянського генерала Власова: за свідченням німецьких документів (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), вони категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово».

108Це непорівнянне співвідношення потуг, змінити яке самотужки в українців не було жодної можливості, змушувало їх шукати союзників «на стороні». У передвоєнне десятиліття такими бачилися німці, антимосковське спрямування політики яких із плином часу ставало все зримішим. Однак надіям використати в боротьбі з кремлівським окупаційним режимом німецьку «карту» не судилося здійснитися — уже невдовзі після нападу на СРСР гітлерівське керівництво недвозначно показало, що українці для них такі самі «унтерменші», як і решта «неєвропейських» народів. Коли ж остаточно стало зрозуміло, що навіть найменшого розуміння державотворчим зусиллям українців з боку німців годі сподіватись, мужні сини України взялися зі зброєю в руках обороняти свою землю від обох окупантів — і коричневого, і червоного.

109Не раз спостерігаючи подібну картину — підсилену ще й присутністю купки згорьованих дітей та жінок — у кадрах військової хроніки, радянський люд повоєнних поколінь і подумати не міг, що воно може бути не витвором кривавих рук гітлерівських окупантів. Та й офіційні видання — тоді радянські, а тепер і російські — доводили, що саме «окупаційні війська і німецькі ВПС зруйнували повністю в СРСР, тобто підірвали, спалили, зруйнували дотла... 1700 міст, 70000 сіл і малих населених пунктів... 98000 колгоспів (їх матеріальну базу, будівлі, ферми, сховища), 1876 радгоспів з їх селищами» тощо (Похлебкин, 1999. — с. 507; ці ж цифри наведені в радянських виданнях — див., напр., монографію «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны: 1941–1945». — с. 692). І навіть не виникало запитання, а для чого, власне, загарбникам масово спалювати будівлі, хліб, різні матеріали, коли вони все це й так уже захопили, а отже, могли вжити собі на користь? Звичайно, не виключено, що до таких наслідків могли призвести бомбардування та обстріли, але аж ніяк не умисні масові підпали та руйнування з боку вермахтівських зайд. А от «свої», виявляється, на цьому серйозно спеціалізувалися. Так, «батько і вчитель усіх радянських людей», а на ту пору — ще й Верховний Головнокомандувач Й. Сталін наказом № 0428 від 17 листопада 1941 р., прикриваючись грифом «Секретно», вимагав (Скрытая правда... — 1992. — с. 211): «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км углиб від переднього краю і на 20–30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кидати авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною рідиною, фанатами і підривними засобами (створюється враження, що жодної нестачі у згаданих бойових засобах, боєприпасах і особовому складі РСЧА на ту пору не відчувала, та й воювати їй належало зовсім не з німцями! — М. Л. )... ЦАМО СССР. — ф. 353. — Оп. 5864. — Спр. 1. — Арк. 27».

І виконували! Ще й вибачалися за те, що «до отримання наказу Ставки у цій справі дійсно виявляли лібералізм...» Але тепер, доповідав 21 листопада воєнком 53 кавалерійської дивізії батальйонний комісар Гомазков (там само. — с. 212), «в нашій дивізії цього нема. Тільки за 19 і 20 листопада нами спалено чотири населені пункти... особисто спостерігав, як ці населені пункти були охоплені полум’ям. З цією метою створюємо спеціальні групи бійців... У подальшому ваші вказівки будуть виконуватися з іще більшою наполегливістю...» А вже штаб армії (5–ї) без жодних «ліричних» відхилень рапортував 25 листопада про десятки — у списку наведені назви 53 — населених пунктів, серед яких 18 було «спалено військами повністю», 30 «спалено частково», 2 «зруйновано артилерією», а від решти «залишилося 5–6 будинків». Крім того, «організовано 9 диверсійних груп кількістю по 2–3 особи і відправлено в тил противника із завданням підпалення (пригадую, як у роки червоно–краваткового дитинства, вперше побачивши світлину чи, можливо, малюнок з трагічною сценою страти Зої Космодем’янської, ім’я якої носив один із піонерських загонів школи, був здивований дивним написом на табличці, що висіла на її грудях: «Поджигатель». Подумав, що цим фашисти, певно, хотіли принизити велич подвигу відважної партизанки. Те, що це може відповідати дійсності, а тим паче, що розлючені селяни самі відновлювали таких «партизанів», якось навіть не спадало на думку... — М. Л. )... ЦАМО СССР. — ф. 326. — Оп. 5045. — Спр. 1. — Арк. 62–63» (там само. — с. 213–214).