Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

98Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, «разом вчилися в 1924–1925 роках у Ленінграді» на кавалерійських курсах «і добре знали один одного», наголошував у листі до головного редактора «Военно–исторического журнала» (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у «ВИЖ», 1992, № 3, с. 30–32), що Жуков «у своїх спогадах» подекуди — зокрема йдеться про Курську битву — «викривлює істину», і не все там «відповідає дійсності...»

99Це ж твердження — у практично незмінному вигляді — блукає й сторінками історичних видань останніх років — див., наприклад, солідне дослідження про «формування модерної української нації XIX–XX століття» Я. Грицака (1996. — с. 219).

100Однак насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989. — с. 239), «...Будьонний та Ісаков (адмірал І. С. Ісаков, член Військової ради Північно–Кавказького фронту. — М. Л. ) звинувачують нас у тому, що ми не організували евакуацію». Пізніше нарком ВМФ адмірал М. Кузнецов писав, як наголошує В. Карпов, «з властивою йому прямотою: “Про евакуацію військ, звичайно, треба було подумати нам, у наркоматі ВМФ, подумати, не чекаючи телеграми з Севастополя... Військові ради ЧФ і Приморської армії... не могли завчасно займатися розробкою плану евакуації». І не лише «через напружені бої», а й остерігаючись наперед відомої реакції Сталіна, оскільки, як наголошував О. Довженко (1995. — с. 294–295), існувала «заборона навіть говорити про евакуацію. Контрреволюція!» Достатньо згадати, до чого призвела свого часу пропозиція Генштабу, висловлена 29 липня 1941 р. Жуковим щодо необхідності своєчасного залишення Києва заради спасіння Південно–Західного фронту від оточення: Верховний усунув Георгія Костянтиновича з посади начальника Генштабу і перекинув на Резервний фронт. Але далеко не всім могло так «поталанити», коли, як зазначав сам полководець (1971. — с. 287), «Сталін скипів»...

101Ці «Записки» («134 сторінки “на машинці”), як зазначалося у редакційному відгуці «Морского сборника», поданому на ім’я адмірала Ісакова «не пізніше березня 1943 р.», були «єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти». Однак можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав «дуже проблематичною». І не тільки через «секретність змісту», а, зокрема, й тому, що, як писав автор відгуку, в записках «...кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію — подані без прикрас і без пом’якшення» (там само. — с. 329). Адмірал наказав збере іти один примірник «Записок» для майбутніх дослідників. Але під грифом «секретно»...

102Не залишились осторонь у цій справі й українські дослідники. Так, доктор історичних наук М. Коваль (Київ) у провідному історичному виданні України — «Українському історичному журналі» — стверджує (1991), що «після 250–денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя», не взявши на себе труду з’ясувати, куди саме могли подітись десятки тисяч ошуканих командуванням нещасливців, притиснених до моря ворогом! Цікаво, що саме з цього числа згаданий журнал почав друкувати документальну розповідь про останні дні оборони Севастополя 1941–1942 рр. згаданого Г. Ванєєва, який переконливо — «на основі нових архівних даних» — доводив, що «насправді цього (тобто залишення Севастополя його захисниками за наказом Ставки. — М. Л. ) не було»...

103Цю облудну цифру запустили в хід ідеологи “епохи застою”, підправляючи надто “круглу” хрущовську, якою було замінено вже зовсім неймовірну (“лише” 7 мільйонів) цифру, цинічно — за принципом “а скільки треба?” — “обрахував” ще “друг і учитель” усіх радянських людей. У перебудовчі часи, коли на голови ошелешеного радянського загалу ніби з неба впала неймовірна кількість недоступної раніше інформації, брехливість цієї цифри стала більш ніж очевидною. Горбачов підняв рівень втрат до 28 мільйонів, а радянська історична наука вкотре “обґрунтувала” нову цифру — як і всі попередні, але і їй не судилося пережити “епоху” свого творця, останнього генсека КПРС. Із втратою компартії “керівної та спрямовуючої” ролі процес цих, насправді — трагічних, обрахунків вийшов з–під партійного контролю, і цифри втрат різко пішли вгору. Якщо, скажімо, В. Похльобкін (1999. — с. 498) оцінює загальні втрати СРСР у 40,7 млн (з них непоправні становили 18,391 млн), то В. Король (1995) схильний вважати остаточною “цифру наших втрат 47–48 мільйонів”. Хочеться все ж сподіватися, що всі подальші уточнення будуть відбуватися тільки у бік можливого зменшення цих воістину моторошних цифр...