Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

138До речі, про підрахунки. Як повідомляє, покликаючись на дослідження авторитетного дореволюційного вченого П. Вінклера «Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи», В. Сергійчук (1993. — с. 45), «з відомих нам сьогодні описів у кольорах 104 українських міст Російської імперії жовта барва зустрічається 86 разів, синя — 51, біла — 45, червона — 33, зелена — 26, чорна — 24. Отже, на початку XX ст. найбільш уживаними були саме жовті й блакитні (сині) кольори. Така вже історична традиція».

139Деякі назви, утворені від слова «троян», знаходимо, зокрема, й у словнику Б. Грінченка: «Троян, — на. 1. Батько, що має трьох близнюків; 2. Трійка (коней); 3. Вид танцю; 4. Рослина, Trifolium pratense».

140Довідник не видавася (прим, автора).

141За аналогією можемо стверджувати, що, уважно перечитавши Конституцію РРФСР і не знайшовши в ній жодної згадки ні про Кримську область в цілому, ані про Севастополь зокрема, ми наочно переконалися, що ані згадане місто, ані область загалом не мають жодного стосунку до Російської Федерації...

142Насправді ж, вважає московський історик Є. Анісімов (1989), ще у XIX ст. «русифікація окраїн імперії стала важливою внутрішньополітичною доктриною» Росії. Форми зросійщення «були різноманітними — від переселення росіян на території корінного населення (попередньо депортованого чи винищеного, як це було в Криму, в Україні, на Кавказі... — М. Л .) до заборони розмовляти і писати рідною мовою». Кінцевою метою такої політики «була ліквідація особливостей національного способу життя як потенційного джерела спротиву імперському владарюванню», для чого, наголошує Є. Анісімов, «передбачалося навіть стирання історичної пам’яті підвладних імперії народів». І, додамо, не тільки передбачалося...

143Ось і «золоте перо» московської «Комсомолки» — Я. Голованов (1996) сповнений ностальгійного жалю за минулим. Отримавши «як виняток» цілу шпальту під статтю із промовистою назвою «...Но ведь это наша Родина!» (певен, усім нам, колишнім «радянським людям», добре зрозуміло, кого саме має на увазі московський журналіст і про яку «родіну» йдеться. І це, між іншим, надзвичайно характерно: справді, чи ви чули коли–небудь, щоб, скажімо, українці, або казахи, або чеченці, про яких теж згадується на розлогих обширах цієї статті, коли–небудь скиглили, що із розвалом СРСР вони втратили свою батьківщину? Звичайно, вони можуть висловити невдоволення тим, що це призвело до певних незручностей і ускладнень, однак щодо вітчизни, то, навпаки, саме завдяки цьому вони її нарешті й набули, так би мовити, у власне користування), пустився на всі заставки, намагаючись охопити все і вся як союзної минувшини, так і російсько–СНДівського сьогодення. Ну і як же ж можливо при цьому та не зачепити оте подразливе для великороської свідомості «українське питання»!

Облишмо поза увагою його розумування щодо колишнього «зацюканого» секретаря «республіканського ЦК» Кравчука, якого Я. Голованов зі свого високого постаменту столичного журналіста звично сприймає як пересічного провінціала: «політекономіст на рівні Чернівецького фінансового технікуму» — і не інакше! Вони цілком відповідають рівневі головного слухача і пасивного співбесідника — сантехніка «Толі Родіна» (чого варте, наприклад, уже взяте на озброєння — наскільки мені пам’ятається, з легкої руки відомого «кіношника» Марка Захарова — декотрими російськими інтелігентами ототожнення колишніх радянських республік з окремими північноамериканськими штатами; при цьому начисто «забувається», що у будь–якому штаті Америки живе все той же американський, а не, скажімо, окремий флоридський народ, тоді як в Україні чи Казахстані — український та казахський народи). Однак, виходячи зі своїми «роздумами» на широкий загал, навряд чи пан Голованов мав підстави сподіватися, що його аудиторія буде обмежена самими лиш «сантехніками», які зі зрозумілих причин не надто переобтяжу ваті і мугь себе щонайменшим аналізом його столичного «мовлення».

Він, зокрема, просто не може повірити, що якийсь–то там «народ, який здобув нарешті незалежність і свободу, скинувши ярмо завойовників», справді хоче «вдихнути на повні груди». «Брехня!» — безапеляційно заявляє автор, бо це просто не вкладається у його розуміння. А ось і переконлива, на думку автора, аргументація такої впевненості: «Я, росіянин, об’їхав за 38 років журналістської роботи всі республіки СРСР. Всі! І ніколи люди, що оточували мене в розмовах якнайдовірливіших, не говорили, що росіяни їх пригнічують (а от компартійний діяч найвищого рангу, — маю на увазі М. Горбачова, який точно знав справжній стан справ у цій царині, — не втримався і, аби хоч якось допекти тим упертим «відщепенцям», про це сказав. Та й його посадовий попередник Ульянов–Ленін, згадаймо, хоча й пишався великороською нацією, однак не соромився визнавати її «давильною»... — М. Л. ). Я ніколи не повірю, шо українці, казахи, грузини ненавидять росіян».