Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Озеро не було дуже великим - крокiв з п'ятнадцять у дiаметрi, але май на увазi, що пiд землею мiри "звучать", як ти кажеш, трохи iнакше, нiж на поверхнi.

Ми обiйшли це озеро, i Андрiй схопив мене за руку. Вiн пiдняв свiй лiхтарик угору i урочисто сказав: "Дивись".

Я роздивлявся на всi боки, марно стараючись помiтити щось особливе. Навколо темнiв гранiт, у якому де-не-де блищали дрiбнi лусочки слюди.

- Тут, ось тут! - показав Андрiй i направив промiнь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрiв.

На тому мiсцi я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колiр весняної трави, м'яко свiтилась i була гладенька, як скло.

- Це або початок, або кiнець смарагдової жили, - промовив схвильовано Андрiй.

Вiн зняв рюкзак, витяг з нього довгу вiрьовку, змотану кiльцем, i перекинув її через плече. Потiм узяв десять залiзних скоб i одну по однiй напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кiлограми, далi засунув за пазуху короткий молоток з гострим кiнцем i потер руки.

- Є тiльки одна небезпека - шубовснути в воду, - промовив вiн.

I Андрiй почав лiзти до скелi. Ця смужка, по якiй вiн повз, була завширшки не бiльше трьох п'ядей. Пiд нею блищала чорна вода озера.

Я затамував подих. Хоч я i не боязкий, та в цю мить вiдчув, що в мене пiдкошуються ноги.

- Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.

Вiн розказав менi, як вийти з копальнi на той випадок, якщо вiн утопиться чи розiб'є собi голову. В цю страшну хвилину вiн подумав про мене. Ось яка людина цей Андрiй.

Далi справа йшла так. Вiн став на колiна i забив першу скобу. Через неї перекинув один кiнець вiрьовки, зробив петлю i надiв її на пояс. Тепер вiн мав якусь опору, хоч i не дуже певну, став на ноги i забив другу скобу - вже над головою.

Розумiєш? Вiн робив собi схiдцi, вишукуючи природнi щiлини в скелi, як роблять, здається, альпiнiсти, коли пiднiмаються на стрiмкi височини.

I так, схiдець за схiдцем, Андрiй наближався до зеленої плити. Але скоби закiнчились, а вона сяяла на пiвтора метра вище його голови. Вiн простягнув руку, - i молоток дiстав до її краю. Андрiй якусь мить постояв, потiм пiднявся навшпиньки, розмахнувся... Менi було видно, як щось вiдломилось i злетiло в повiтря... Рука Андрiя описала дугу. Невже щось схопив?

У цю мить скоба, на якiй вiн стояв, покривилась, зiгнулась, i я вiд жаху заплющив очi. Почув тiльки, як вона задзвенiла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрiй висiв на вiрьовцi, тримаючись за неї одною рукою. У другiй вiн стискав той шматок, який вiдколупав вiд плити. Нарештi вiн намацав ногою нижчi схiдцi i, притримуючись одною рукою, злiз i почав посуватися по тiй же вузенькiй кромцi.

Я бачив, як Андрiй щось ховав у кишеню. Потiм повiльно, не поспiшаючи, вiн поповз назад, до мене.

Не кажучи нi слова, вiн засунув руку в кишеню i розкрив долоню. Пiд променем лiхтаря я побачив два блискучих зернятка - два зелених камiнчики, такi крихiтнi, наче той бiсер, яким у нас обшивають святковi хустинки.

- Кришталевий польовий шпат, - прошепотiв Андрiй. Рука в нього тремтiла.

- Що це таке? - питаю.

Вiн вiдповiв:

- Напевно, смарагд.

Я дивився на нього приголомшений, не вiрячи своїм очам.

Андрiй усмiхнувся.

- Зернинки такi маленькi, що тiльки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Менi здається, що вони прозорi, а прозорий берил - смарагд. Правда ж, вони прозорi?

Я тiльки мовчки кивнув головою, а вiн схвильовано продовжував:

- Плiнiй Старший сказав: "Нiщо iнше не має такого незвичайного зеленого кольору". Так?

- Так, - вiдповiв я.

Андрiй загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик i поклав у лiву кишеню бiля серця.

Пiсля цього ми безцiльно блукали бiля озера, знiчев'я розглядаючи щiлину у скелях. А за двадцять крокiв далi ми знову набрели на сталактити. I тут кiнчалась пiдземна галерея.

- Тепер для мене картина ясна, - сказав Андрiй. - Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У схiднiй частинi середземноморського басейну, на думку iсторикiв, було багато таких рудникiв. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тiльки камiнь, з якого я видовбав мiзернi зернятка. Тодi був звичай - останнiй камiнь лишати в дар богам.

Андрiй довго дивився на зелену плиту. Ти собi уявити не можеш, якими очима вiн дивився на неї! Неначе там сидiла наймилiша, найчарiвнiша iстота в свiтi i кликала його до себе, махаючи рукою.

Потiм у раптовому поривi схопив мене за плечi i трусонув.

- Але ми не залишимо богам анi порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гнiву. Ми видобудемо цей камiнь, на зло всiм богам, i подаруємо нашому природничо-iсторичному музею. Хай вiн прикрашає найкращий мiнералогiчний стенд!