Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Ми дивились на нього занiмiлi, захопленi силою його логiки, враженi блиском його вiдкритих чистих очей.

Першим опам'ятався Радан.

- Це розумно, - сказав вiн. - Тiльки я пропоную внести одну змiну у ваш план. Зовсiм незначну. А саме: пiд землю з вами пiду тiльки я. Анастас i Теменужка залишаться тут вартувати. Як побачать щось пiдозрiле, запалять факел i побiжать до нас. - Вiн на мить задумався. - Галерея розгалужується?

- Є вiдгалуження лiворуч i праворуч, - сказав Андрiй, - але цi ходи тiснi й низькi, отже немає небезпеки заблудитись. До мiсця, де ми зупинимось, звiдси йти одну годину.

Теменужка зiтхнула, на її очах з'явились сльози. Вона нiчого не промовила, тiльки вiдвернулась i почала старанно довбати землю ногою. Не знаю, що цiкавого помiтила вона там.

Радан винувато всмiхнувся i промовив:

- Я принесу тобi багато уламкiв вiд сталактитiв, чесне слово.

Теменужка промовчала.

- Допоможемо товаришевi геологу, - сказав вiн. - А завтра, якщо все буде гаразд, пiдемо туди разом. Дивiться ж, будьте уважнi, зрозумiли?

- Будь спокiйний, - сказав я. - Можеш покластися на мене. - I бадьоро посмiхнувся: - Щасливої дороги.

VIII

Минула нiч, настав ранок - похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрiбненький дощик.

Ми лишились удвох. Забралися в кущi i звiдти позирали в тому напрямку, звiдки мав повернутися Радан. Теменужка зiтхала. А я поглядав час вiд часу на темне склепiння неба, що ледве виднiлося крiзь нависле гiлля, i марно старався згадати який-небудь елегiйний вiрш.

"Так, - думав я, - Теменужка зiтхає за Раданом. Андрiй тривожиться про свiй дорогоцiнний мiнерал. А я, розкривши рота, ловлю гав i не маю, по чому зiтхати, за чим тривожитись. Я тiльки вiдчуваю, що менi якось сумно, порожньо на душi, а чому - пояснити не мiг би, хоч би як старався".

А втiм, навiщо я говоритиму про себе?

Ви маєте уявлення про мiй черствий, прозаїчний характер, про мою схильнiсть завжди i за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є вiд природи: розсудливою i строго-дiловою людиною.

Дамо краще слово Радану. Вiн поетична душа i, як гадає Теменужка, цiкавiший за мене.

- Але ж, - скажете ви, - Радана з вами немає?

Правда, його нема. Вибачте, але я зовсiм не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповiсти вам те, що чув вiд нього, тiльки кiлькома днями пiзнiше, коли ця iсторiя з берилом була закiнчена.

"Андрiй крокував попереду, а за ним - я. його лiхтарик кидав пучок променiв, наче прожектор освiтлював дорогу; за хвилину-двi ми прибули. Я не встиг показати йому гнотик, як вiн сам його побачив. В нього дивна здатнiсть усе помiчати вчасно, нiчого не випускаючи з поля зору. "Тут, лiворуч - яма, а тут - западина", попереджав вiн мене всю дорогу. I добре, що попереджав, iнакше я тисячу разiв мiг би розбити голову, поспiшно пробираючись по тому лабiринту. Отож, вiн побачив шнур i, нi секунди не роздумуючи, вийняв нiж, плюнув на його гострий кiнець i обережно вiдрiзав до самого капсуля. Потiм ми пiшли далi.

А галерея стрiмко спадала вниз. Менi здавалось, що я от-от сковзну i покочусь по цьому похилому кам'яному цилiндру до самого пекла, де впаду у вогонь i дим. Повiтря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, i найбiльш дивно було те, що воно нiби стискувало груди, налягало, наче якась залiзна рука. Не знаю, як вiдчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить - дорога й час минають непомiтно.

Але ось галерея почала пiднiматися, I повiтря посвiжiшало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дiйшли i ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помiтив високий, наче собор, з усiх бокiв оточений стрiмкими скелями, по яких стiкала прозора пiдземна вода!

Ми швидко проминули цей зал i, наче в казцi, опинились перед чарiвною сталактитовою завiсою з дивними мереживами з молочно-бiлих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитiв. Деякi з них були схожi на людей, iншi нагадували фантастичних тварин, що жили кiлька мiльйонiв рокiв тому. Подекуди сталактити з'єднувались мiж собою i утворювали щось подiбне до велетенських арф. Згори звисав бiлий виноград, нерухомi вiти прикрашали дрiбнi квiточки; мелькали оленячi роги, бивнi слона. I яких тiльки ще не було див! "Це вода пройшла крiзь шари вапняка", коротко пояснив менi Андрiй. А я подумав: "Ось вона - золота шахта села Цвят!"

Так... Як я вже сказав, ми пройшли через усi цi природнi чудеса i знову потрапили в похмурий коридор, iз зубчастими стiнами. I тут перед нашими очима несподiвано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промiнь лiхтарика освiтив її, i ми побачили в кришталево-прозорiй глибинi самих себе, наче дивились у велике дзеркало.