Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Якось пiд час останньої подорожi по Родопах його непохитний спокiй мало не призвiв до трагiчних для нього самого наслiдкiв.

Була злива, i маленька гiрська рiчка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке рiчище i грiзно заборсалась бiля тонких пiдпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово i линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки i перебiгти через мiст. Вiн жалiсно скрипiв i тремтiв, наче в агонiї. Тiльки Андрiй сидiв навколiшках бiля своєї сумки i байдуже загортав у папiр кристали та каменi, зiбранi ним за день. Кожний кусок вiн старанно перев'язував шпагатом i вiдмiчав червоним олiвцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот рiзнi данi: мiсцезнаходження, напрямок мiнеральної жили, приблизний склад.

Так вiн сидiв на положистiм березi, сортуючи свої проби, а рiка клекотiла пiд ним дедалi загрозливiше. її каламутнi хвилi досягали дощаного настилу. Ще кiлька хвилин, а може кiлька секунд - i все це могло впасти i зникнути в пiнистому вирi.

На протилежному березi його товаришi щось кричали, махали руками, показуючи на мiст, а Вилю Власев пiдскакував на своїх коротких, як у качки, ногах i погрожував кулаком. Тiльки Павел Папазов тихо стояв осторонь i з застиглою посмiшкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтiлi пальцi, а вiн не вiдчував болю.

Коли останнiй камiнь був загорнутий i пронумерований, Андрiй встав, застебнув змiйку сорочки, пiдняв на плечi рюкзак i широкими впевненими кроками пiшов до мосту.

- Назад! - загукав Вилю Власев. - Стiй!

Шум i виття розбурханої рiчки заглушали його голос, i його слова не долинали до того берега. Всi замовкли, застигли, чекаючи найгiршого: Андрiй ступив на розхитаний мiст. Тiльки тепер вiн трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пiшов уперед.

Хвилиною пiзнiше пiдпорки заскрипiли востаннє, почорнiлий каркас наче зiтхнув i пiрнув у глибину, потiм раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кiлки, балки i дошки з шаленою швидкiстю помчали до рiвнини.

- Ти бачив, що могло трапитися з тобою? - злiсно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого пiдборiддя. Ти божевiльний, - ось що я тобi скажу! I запишу це в блокнот, так i знай!

А Павел Папазов тепло потиснув йому руку i поплескав по плечу.

- Смiливець! - посмiхнувся вiн йому. - Справжнiй розвiдник.

- Я не божевiльний i не смiливець, - вiдповiв Андрiй, облизуючи пересохлi губи. Тiльки тепер вiн вiдчув приступ справжнього страху. - Я просто повiльно пакую... Я завжди повiльно готував свої колекцiї. Це питання спритностi.

Спокiй, оптимiзм, якi його нiколи не зраджували, бездумна впевненiсть у своїх силах - були природженими, притаманними йому рисами. Та вiн цього не усвiдомлював, бiльше того, думав, що природа саме цими рисами його не надiлила. Андрiй про себе взагалi говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: "Ех, якби я був трохи спокiйнiшим!" або: "Звичайно, вiзьмусь за цю справу, але чи вдасться закiнчити - чорт його знає!"

Андрiй був сином учителя мiнералогiї, пристрасного i закоханого у своє дiло. Працював вiн у пловдiвських прогiмназiях. До самої смертi вiн твердив з непохитною вiрою, що Родопський масив - це благословеннi богом поклади мiдi i цинку i що в пiдземних надрах нашої на диво прекрасної батькiвщини є незлiченнi поклади залiза й нафти. За життя вiн був осмiяний своїми колегами i помер бiдним пенсiонером, у злиднях, забутий усiма.

Можливо, любов до природи i захоплення тисячолiтнiми таємницями земних надр - всi цi почуття були прищепленi йому старим мiнералогом.

Зате врiвноважену вдачу, наполегливiсть i схильнiсть захоплюватись переборенням труднощiв вiн успадкував вiд матерi, жвавої й веселої жiнки.

Як усi молодi люди, Андрiй любив i кiно, i танцi, i футбол, i прогулянки з хорошими дiвчатами. А пристрасть у нього була одна - камiння. Прозорий гiрський кришталь, в якому вiдбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливiшу дiвчину. Копатись у скриньцi, в якiй вiн змалку зберiгав свої колекцiї, було для нього цiкавiшим, бiльш захоплюючим, нiж найкращий хвилюючий фiльм. Заради будь-якої дiвчини вiн би не лазив по стрiмких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом свiтанку, мiг рискнути всiм, навiть власним життям.

I ось тепер, нiби розтривожений якоюсь невiдомою силою, вiн втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомiй, чужiй землi. Вiн зовсiм втратив здатнiсть сприймати дiйснiсть, i йому хотiлося зупинитись i вщипнути себе, щоб вiдчути бiль i переконатися, що органи чуття дiють нормально, - отже, все побачене й почуте в кабiнетi начальника - не сон. Справдi, навiщо щипати себе, коли вiн i без того при кожному кроцi вiдчував, що в нього так болить мозоль на нозi, наче вiн торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормi, i все те, що сталося в кабiнетi начальника, - кошмарна, дивовижна, але жива дiйснiсть.