Володимир Сідак: НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.

Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.

Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу "Вісті МВБУ", що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10] 88, с.478-479 .

Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було "Військово-наукове видавництво" при таборі інтернованих українських військовослужбовців у Каліші, яке з 1923 р. випускало військово-теоретичний журнал "Табор". Багато уваги розробці військово-історичних проблем приділяло "Військово-історичне товариство", яке з 1925 р. видавало часопис "За державність" у формі збірок статей з історії збройних змагань України 1917-1921 рр. [11] 72 .

Військово-історичні проблеми розроблялись і в Українському Науковому Інституті у Варшаві, в Бібліотеці ім. С.Петлюри в Парижі (з 1929 р.). Певний час виходили такі військово-наукові періодичні видання української політичної еміграції, як "Вояк", "Військова справа", "Війна і техніка", "Дзвони". Вельми багатим на військово-історичний матеріал став журнал військової еміграції Української Галицької Армії "Український скиталець", котрий спочатку видавався рукописно-репринтним способом [12] 241, 1971, № 3-4, с.74-75 .

На сторінках періодичних видань української еміграції почали з'являтися статті, де автори порушували окремі питання історії становлення спеціальних органів української державності. Слід згадати працю колишнього співробітника Державної жандармерії ЗУНР І.Козака з історії цього органу безпеки [13] 100 . Автор, окрім викладання власних споминів про службу в жандармерії, простежує процес її створення, аналізує зміни в структурі, характеризує функції цього органу, його особовий склад.

Цікаві моменти з історії спеціальних структур періоду існування ППШ та проведення рейду в листопаді 1921 р. ("Другого Зимового походу") на територію УСРР висвітлюються авторами статей одного з випусків збірки "За державність", який був цілком присвячений цим подіям [14] 72, Зб.3 . Серед його матеріалів є згадки про роботу розвідки й контррозвідки ППШ, підлеглих йому повстансько-підпільних структур в радянській Україні, організацію штабом підривної роботи проти УСРР, хід самого невдалого рейду 1921 р., після поразки якого Державний Центр УНР змушений був відмовитися від подальшої збройної боротьби проти радянської влади. Автори статей збірника критично підходять до прорахунків в організації спеціальних заходів повстанського руху, що призводило до відчутних ударів по ньому з боку радянських спецслужб.

Певний інтерес щодо організації розвідувальної роботи за кордоном становить стаття колишнього офіцера українського військово-морського флоту С.Шрамченка з історії військово-морського аташату України у 1918-1920 рр. [15] 249 . У праці, яка фактично започаткувала дослідження історії військової дипломатії України цього періоду, характеризуються організаційний устрій і функції військово-морського аташату України.