Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [19] 157 .

У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.

У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [20] див., наприклад: 13; 16; 64; 90; 115; 128; 148; 238 та ін. . Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [21] див., наприклад: 93; 99; 174 та ін. .

Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.

Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [22] 120; 121 . Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху - Генерального Військового Комітету - окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) - розвідувального підрозділу.

При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917-1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).

Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [23] 225 . Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [24] 243 .

Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [25] 240 .

Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [26] 136 . У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.

У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.