Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Варто згадати і низку статей на шпальтах збірника "За державність", у яких ідеться про конкретні військові операції Армії УНР. Аналізуючи їх проведення, автори торкаються й питань розвідувального й контррозвідувального забезпечення бойових дій. У праці відомого воєначальника О.Удовиченка при розгляді операції по форсуванню Дністра військами УНР у 1920 р. [16] 224 належне місце відведено розповіді про організацію взаємодії структур військової розвідки при підготовці та здійсненні операції головних сил. В.Савченко у своїй статті критично проаналізував взаємозв'язок недоліків у проведенні спеціальних заходів та воєнних невдач Армії УНР у війні з радянською Росією [17] 177 .

Зрозуміло, в даній праці фізично неможливо дати докладну історіографічну характеристику всім публікаціям у періодиці української еміграції міжвоєнного періоду, де тією чи іншою мірою автори торкалися певних моментів з історії спеціальних служб України 1917-1921 рр. Зазначимо, однак, що практично всі ці праці написані співробітниками спецорганів або військовослужбовцями збройних сил української державності, що сприяло введенню в науковий обіг багатьох цінних конкретно-історичних фактів. Безумовно, в них вистачає й авторського суб'єктивізму. Неможливість для багатьох авторів користуватися архівними (узагальненими) джерелами, потреба в оперативному донесенні до читачів відомостей про збройну боротьбу нації за власну державу й незалежність (що було вкрай важливо для підтримки морально-політичного стану українського населення в окупованих землях Західної України й у діаспорі) призводили до певної фрагментарності статей, відсутності глибокого аналізу причин поразки. Проте ці історичні студії закладали наукове підгрунтя для подальшого дослідження історії силових структур України 1917-1921 рр.

У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".

Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.

Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.

Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.

Автори праці "Шлях до катастрофи..." [18] 246 рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.