Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

1. Що як у цілій державі, так і в окремих її краях мусить бути негайно утворена однородна революційна демократична влада, влада зорґанізованого пролетаріату, селянства й війська”.

Отже ніби все як слід. І революція визнається соціалістичною, й капіталістичний лад має бути зруйновано, й через те співробітництво з буржуазією недопустимо й вся влада має належати „орґанізованому пролетаріатові, селянству й війську”.

Але, на великий жаль, це була тільки фразеолоґія, необхідна для того часу. На великий жаль, ми не мали сили послідовности, чесности з собою, ми так само, як руський демократ в українському питанню, говорили прекрасні промови, складали хороші резолюції, а в реальному життю їх не додержувались, керувались зовсім инчими неписаними резолюціями.

І перші ознаки цеї непослідовности вже містяться навіть у цій самій резолюції 4-го З'їзду с-д. партії, в слідуючому її пункті, а саме:

„в) домагатися рішучого контролю державної і краєвої власти при найблизшій участи зорґанізованого пролетаріату, за продукцією й поділом продуктів фабрично-заводської промисловости”.

В цьому пункті вже ховався маленький червячок. Тут уже була меньшевистська позіція, та позіція, яка не допускала руйнації буржуазного ладу. Тільки державний контроль з участю робітництва. Словечко „рішучий” нічого в суті не міняло. Бо рішучим контролем міг бути тільки робітничий контроль, тільки передача всіх підприємств у руки самих працюючих.

Але ця резолюція виносилась ще під час боротьби з Тимчасовим Правительством, коли та боротьба давала нам одваги, запалу, сміливости й революційности.

Коли ж почало приходити ближче до творення власної державної влади, то тут почалося ще виразніше хитання.

2. Страх перед безбуржуазною державностю.

Резолюція Центральної Ради з осудом повстання большевиків була вже помітною ознакою нашої несмілости. Ми злякались їхньої консеквентности й рішучости. Ми не хотіли брати того на увагу, що большевики инакше ж не могли зробити, бо всі инчі партії стояли на ґрунті коаліційної влади. Для того, щоб утворити ту „однородно-соціалістичну” владу „орґанізованого пролетаріату, селянства й війська” треба було скинути коаліційну владу. А як же її скинути, коли всі инчі „соціалісти” підтримували коаліцію? Розуміється, коли з доброї волі не хоче вступитися, то треба спихнути її силою.

І як же могла Центральна Рада, яка сама ж стояла проти коаліції й за владу пролетаріата та селянства, як і через що вона могла осудити тих, які здійснили її ж власні погляди? І чого замісць осуду Центральна Рада сама не зробила того? Чому рішуче не взялась до розвитку тої революції, яку сама вважала соціальною?

А через те, що ми, як я сказав уже, боялись пролетаріату. „Вся влада радам” це значило по суті вся керуюча роля мійському пролетаріатові. А ми того пролетаріату не мали в такій кількости, яка б нам забезпечувала наші національні домагання. Ми боялися, що з владою рад прийде та сама руська влада, з якою нам так тяжко доводилось боротись. Ми не вірили, що наш зрусіфікований пролетаріат стане активно в оборону нашої державности, наших національних здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним і необхідним собі.

Це недовірря було величезною помилкою, як виявилось далі. Це було великою шкодою й для чистонаціональної справи, бо це недовірря й дальша наша політика одвернули від національної справи зрусіфікований український мійський пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би її без порівнання більшою, коли б українство не одпихнуло його саме своїм соціальним консерватизмом.

Та ми, власне, ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, се-б-то таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації.

Стремління большевиків творити робітниче-селянську державу з метою створити за її допомогою соціалістичне громадянство, здавалось нам утопією, авантюрою, крівавою інтріґою одної партії, яка домагається влади. Ми настільки мало були соціалістами, що не допускали навіть думки про зруйновання буржуазної держави. Де ж бо таки, мовляв, можливо в таких країнах, як Росія чи Україна, де величезна більшість населення є селянство, де капіталізм тільки в початкових формах, — заводити соціалістичний устрій. Ми навіть посилалися на Маркса, не знаючи його учення, не знаючи, що большевизм був ні що инче, як послідовний, чистий марксізм, що большевики здійсняли до літери те, що Маркс і Енґельс теоретично викладали в свойому вченню, що вони навіть мало що нового вносили після досвіду Парижської комуни.