Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

А забракло через те, що ми не мали сильного, національно свідомого пролетаріату. Наше робітництво силою проклятих історичних умов було в переважній більшости своїй зденаціоналізовано, зрусіфіковано. Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керовників, які б вимагали від нас рішучости, які б виділили з себе нові кадри революційних керовників, і національно свідомих, і соціально одважних. Наша головна опорна сила була в селянстві. І то не в голоті сільській, а в більш заможному селянстві, як більш розвиненому й національно-свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керуючої ролі не грало, воно завсігди йшло за більш розвиненими й революційними клясами. Отже воно й у нас не могло витворити сили ініціативи, не могло дати нових керовників. Найбільше, що воно могло зробити, це одвернутись від тих, хто не задовольняв його, й піти за рішучими й сміливими.

Але замісць того, щоб іти до свого пролетаріату, хоча би й ще не зовсім пробудженого національно, замісць того, щоб будити його й набіратись у його соціальної рішучости й одважности, замісць того, щоб, пішовши з ним соціально, повести його за собою національно, ми одсахнулись від його, ми злякались його й навіть того селянства, що пішло за ним.

Це була основна помилка й хиба наша.

А з неї вже консеквентно стали випливати й усі наші дальші, болючі й шкодливі помилки. І головною з них було фальшиве розуміння нашої національно-української державности.

1. Наша „безбуржуазність”.

Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державности, так з того моменту й почалось забування дійсної суті нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб цього відродження, — тільки засоб! — ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій.

Але не в цьому вся помилка. Державність, як найкращий, всеобхоплюючий засоб національного життя, мусіла бути, мусіла досягатися, творитися.

Але яка державність?

Ми ввесь час казали всім, що ми—нація робітників і селян. В наших Універсалах, відозвах, промовах скрізь ми підкреслювали, що ми робітниче-селянська нація, що буржуазії в нас національно-свідомої немає, що наша історія так нас обчистила.

Отже, здається, так послідовно було би творити й далі тільки робітниче-селянську державність, таку державність, яка відповідала б характеру всієї нації.

І так воно ніби й намічалося в першому періоді, особливо під час боротьби з Тимчасовим Правительством. І влада наша немов би так творилася. Центральна Рада, дійсно, була складена з рад селянських, салдатських і робітничих депутатів, які вибіралися на відповідних з'їздах і посилалися в Центральну Раду. І Ґенеральний Секретаріат ніби з самих соціалістів було сформовано. І керуючі ж партії, соціальдемократи та соціалісти-революціонери, ніби виразно стояли на ґрунті соціальної революції. Згадаймо тут промови делеґатів Центральної Ради на Петроградську Конференцію, М. Порша й М. Ткаченка.

А от, наприклад, виривки з резолюцій 4-го з'їзду української соціальдемократичної партії, виробленої тим самим М. Поршом:

„4. Сучасна російська революція з такими складними й величезними завданнями розвивається разом з тим в атмосфері виразних суперечностей буржуазії й пролетаріату, капіталістів і поміщиків з одного боку та пролетаріату й дрібного спавперізованого селянства з другого боку; при таких обставинах у процесі революційного руху буржуазія й пролетаріят стають на ворожій позіції клясової боротьби, а се робить неможливим співробітництво антаґоністичних кляс у творчім процесі великої революції в Росії.

6. Сучасна російська революція, тягнучи за собою нечуваний в історії всіх дотеперішніх революцій переворот у соціально-економичних відносинах, викликуючи широкий відгомін у величезних робітничих масах західньої Европи, збуджуючи в них нахил до скинення пут капіталізму, до соціальної революції, а рівночасно й спинення імперіалістичної війни, що може повести за собою повстання пролетаріату в західній Европі, — стає пролоґом і початком всесвітньої соціальної революції.

Тому четвертий з'їзд української соціаль-демократичної робітничої партії проголошує: