Роман Коваль - Отаман Зелений

От тобі і маєш — суворий командир Осадного корпусу «молив». Взагалі дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Звичайно, умовляння не допомогли — Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив всю цю кашу 19 грудня.

Покинули військо УНР й інші селянські загони — на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп'ятеро. Це ж треба так керувати!

Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з'їздах. Один з них відбувся в с. Григорівці, інший — Київський повітовий селянсько-козацький з'їзд — у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. З'їзди постановили не визнавати такої влади. Невдоволення набирало грізних форм. Готувалася до збройного конфлікту і Директорія. Обидві сторони хоч і не хотіли проливати братньої крові, та готові були до цього.

22 січня 1919 року, коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, з Києва на Трипілля вирушили Січові стрільці — втихомирювати братів-наддніпрянців.

Каральний загін Осипа Думіна у своєму складі мав дві сотні 1-го пішого полку Осадного корпусу та піший двосотенний курінь того ж корпусу під командою отамана Голуба — разом 850 багнетів і 190 кінних. На озброєнні було й 8 легких гармат та 8 кулеметів.

«Давній стрілецький старшина» Осип Думін не бажав битися із братами, але мусив виконати наказ обеззброїти Трипілля і навколишні села, що готувалися до повстання проти Директорії [37, с. 178].

Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський твердив, що цю веремію викликали більшовики, які перебували у Дніпровській дивізії, зокрема вказував на начальника штабу отамана Зеленого Н. Трав'янка, «переконаного більшовика», члена «комячєйкі» Шевченка та Антона Драгомирецького, члена Центральної Ради, прихильника комуністичних ідей.

Не хотів битися з українцями й отаман Зелений, тому і вислав делегацію до Січових стрільців. Але делегати були люди прості, університетів не закінчували, жили інстинктами й чутками. Вони ледь не з порога заявили, що «Директорія й січовики хочуть завести старі порядки і вже злигалися з гетьманом». Трипільці висловлювали також тривогу за долю Володимира Винниченка, котрий, мовляв, уже арештований — за те, що «боронив мужицьке право» [37, с. 178]. Знайшли кого захищати!

Говорити далі не було про що. Хіба можна спростувати чутки, коли люди хочуть їм вірити?

Тоді Думін вислав свою делегацію до Зеленого. Посланців було троє: хорунжий Беїк (голова) і двоє стрільців, уродженців Київщини. Але, не вірячи в успіх переговорів, Думін просувався далі.

24 січня о 2.30 год. експедиція підійшла до Обухова, де перебували зеленівці. Зав'язався бій. Втрати були з обох сторін. У січовиків троє загинуло, декілька вояків отримали поранення. Зелений вирішив бою не розпалювати і непомітно відступив до Трипілля, захопивши із собою стрілецьку делегацію. 25 січня отаман скликав у Трипіллі віче, щоб порадитися, як чинити далі.

Виступили на вічі й прихильники більшовизму. Василь Кучабський стверджував, що промовляли вони російською мовою. Ці «орателі» знали, як впливати на людей: називали галичан «чужинцями» і казали, що ті «домагаються голови улюбленого селянством отамана Зеленого». Це викликало страшне обурення серед трипільців. Промови провокаторів «довели юрбу до такої скаженості, що отаману Зеленому ледве вдалося врятувати життя делегації січових стрільців». Звичайно, він дав висловитися і голові делегації «січово-стрілецькому старшині» Беїку. «…Розказавши про те, хто такі січові стрільці й чого хочуть та що таке самостійна українська державність, [Беїк] довів розлючену ще недавно юрбу до того, що вирішили скласти зброю» [37, с. 179].

Але остаточне рішення було не за юрбою, а за отаманом. Зелений, звичайно, міг розгромити Думіна, який не знав місцевості і не мав ні значної сили, ні підтримки населення. Але навіщо?! Не Каїном же хотів увійти в історію свого народу отаман Зелений. Та й наражати рідне Трипілля на гарматний обстріл бажання не виникало. Тож отаман наказав скласти біля волості кілька сотень зіпсованих чи недоладних рушниць і таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.

26 січня експедиція Думіна ввійшла у Трипілля, взяла 600 складених селянами рушниць і подалася на Київ. Конфлікт було вичерпано.

Історики подають цей факт як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого.