Роман Коваль - Отаман Зелений

Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1–5 квітня ця повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави «Козак» і «Барон Гінзбург». У той день отаман Зелений звернувся до «жидівської влади» з вимогою негайно здати Київ «Армії незалежної радянської України».

Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Мазуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.

Документи свідчать, що зеленівці справді виступали за Ради, але «без великоросів і жидів», за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося «жидівських комісарів», а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60–70 % керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. «В очах українського селянина, — пише Віктор Савченко, — саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів» [54, с. 43]. Звичайно, не тільки «в очах», а й насправді.

Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями на чолі з «рабочім Донбаса» Федором Ніколаєнком, начальником корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого «інтернаціонального» сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки — Нових Петрівців, де вже збирались люди для боротьби з ненависними загарбниками. Та не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК М. Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів…

Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір'я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть неблизьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола «московсько-жидівської комуни» затягувався. «Соввласть» кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш — всі дороги з Києва перекриті. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Г. Петровський від імені «уряду Радянської України» відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із «Всеукраинской ЧК».

Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін пріорської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з'явились на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов'язки — щоб часом у свого не пальнути.

Тим часом на Печерській пристані висадився десант зеленівців — 400 козаків. Багато селян уже агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А «загін єврейської самооборони» став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п'янкий подих кривавої розплати за завдані кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибула на Царську площу (тепер Європейська. — Ред. ). Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення.

Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили — 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих «добродіїв» не ворожили нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах будинків, вони вперто відбивали атаки комуни.

Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК жидом І. Соріним таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військовій справі селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх — повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у «земельний комітет» оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи — й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена… Ще трохи… Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу — у криваву січу кинулися загони жида Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Врешті близько 7-ї вечора повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.