Роман Коваль - Отаман Зелений

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: «В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму» [21, с. 124, 125].

Про хаос, який ширила Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. «Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її» [35, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії «веде Україну до катастрофи» [35, с. 313].

Отакі були керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули якомога швидше використати ситуацію, щоб збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся із проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: «Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!» Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з «найсумніших сторінок» Української революції, вважав його «головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році» [35, с. 314, 331].

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. «Зробила тяжке вражіння ця заява», — зазначав Донцов [21, с. 124, 125].

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, «обсадити» столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторських повноважень. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, «чоловік трохи нечесний» [58, с. 24]. Цей Чайківський «уславився» безпідставними арештами, реквізиціями, розстрілами. Чи не в них потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які пришли з Австро-Угорщини «в наш Київ» та ще й командують, не знаючи «душі і психології українського Наддніпрянського селянства» [58, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що «всьому виною Коновалець, то він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була» [67, с. 393].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав. Тоді Петлюра видав інший наказ, який багато хто сприйняв як провокаційний: вирушати Дніпровській дивізії в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, які мусять захистити від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною, пішли воювати за Україну не із примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов'язані, значна частина вояків виявилася непризовного віку — або старшого віку люди, або юні. З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів, до них потрібен інший підхід. Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.

Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів. Стрільці цей наказ охоче б виконали… Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.

Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий — перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з'їсти в родинному колі. Традиція така тоді була — збиратися на Різдво всією родиною…