Роман Коваль - Отаман Зелений

Відпустивши старших, багатодітних, хворих та поранених до родин святкувати Різдво, Зелений, не бажаючи вступати у відкритий конфлікт із Петлюрою, на чолі 1-го Дніпровського «кадрового» полку з тяжким серцем виїхав до Галичини. Цікаво було б довідатися, як спорядив Петлюра експедицію трипільців, чи дав їм польові кухні, дрова, амуніцію, чи забезпечив лазаретом і таке інше. Чи, може, сиділи хлопці холодні й голодні у промерзлих «теплушках», сумуючи, що їдуть невідомо куди і невідомо якого біса…

«Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, — писав Марко Шляховий, — але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ… вже зник… він уже не міг… так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва… руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало… а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці — м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим «анархистичним» виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд» [58, с. 24]. До слова, червоним москалям Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоч про це просив весь час командувач Лівобережного фронту Петро Болбочан, який мусив відступати, оскільки не було наказу застосувати зброю. Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати «єдинокровних братів» отямитися і не грабувати України…

Петлюрі не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Відповідь його була дуже сердита: «Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.

Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.

З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.

Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.

Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.

Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський» [63].

Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за «військовий злочин» у військовий час. Сумніватись не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу — на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима — забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого «удільного князівства», із Трипілля, «князь Данило» прислав Коновальцеві «ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ» [35, с. 308].

Коновалець кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, вмовляв його схаменутися. Посилав парламентарів, пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, «просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці…» [35, с. 308].