Згадана вище теза нічого не сповіщає й про живучість спільноти. Релігія може скам’яніти і застаріти, як сталося /44/з ассірійською державною релігією; в цьому випадку, як ми бачили, вона нітрохи не сприяє можливому етнічному виживанню. Той самий внутрішній занепад можна виявити в пізній римській релігії, у єгипетській традиційній релігії за доби Птолемеїв. У жодному з цих випадків аргументи на користь етнічного виживання, вже не кажучи про етнічну живучість, не можна спирати на якийсь рух у межах традиційної релігії {63} 63 Про єгипетську традиційну релігію в пізню добу див. Grimal (1968, 211 — 41).
.
Отже, релігія може зберігати чуття спільної етнічної належності мов у лялечці принаймні якийсь час, як, приміром, у випадку з грецьким православ’ям у самоврядних православних грецьких громадах Османської імперії. Та якщо нові рухи та течії не пробудять дух у межах релігійної системи, консерватизм, притаманний їй, може вбити етнос або ж сама вона може обернутись на шкаралупу ослабленої ідентичності {64} 64 Про роль православ’я див. Arnakis (1963).
. Одне слово, організованої релігії самої по собі не досить. Що ж тоді становить найвластивіші механізми етнічного самооновлення? Я виділю чотири такі механізми:
1. Релігійна реформа. Визнавши вагу організованої релігії для потенційного виживання етнічної групи, нам слід розглянути роль релігійно-реформаторських рухів у стимулюванні етнічного самооновлення. У випадку євреїв є дуже багато прикладів таких рухів, починаючи з рухів VIII - VII ст. до н. е., згаданих у книгах пророків і в Повторенні закону, реформ Юди та Ездри в середині V ст. до н. е., розвитку фарисейства та мішнаїтського рабинізму в II ст. н. е. і закінчуючи хасидизмом та неоортодоксальними рухами XVIII - XIX ст. У кожному випадку релігійна реформа перепліталася з етнічним самооновленням; спосіб оновлення, до якого вдавалася спільнота, мав релігійне джерело натхнення {65} 65 Про рухи доби Повторення закону і пророків див. Seltzer (1980, 77 — 111); про мішнаїтський період див. Neusner (1981). Про релігійну реформу в сучасну добу див. Meyer (1967).
.
І навпаки, неуспіх релігійної реформи або скам’янілий консерватизм можуть по-іншому спрямувати способи етнічного самооновлення. Це сталося серед греків на початку XIX ст. Грецька православна ієрархія в Константинополі ставала все дальшою від сподівань, що їх плекали народ, середній клас і та частина нижчого духівництва, окремі представники якої стали проводирями повстання в Мореї. Отже, сподіваючись досягти мети, греки дедалі частіше зверталися до світських ідеологічних теорій {66} 66 Про це див. Frazee (1969) і Kitromilides (1979).
. /45/
2. Культурні запозичення. У ширшій царині культури етнічному виживанню сприяє не ізоляція, а вибіркове запозичення й контрольовані культурні контакти. Тут знову можна послатись на приклад з єврейської історії. Стимул елліністичної культури, що діяв з Олександрових часів, породив жваву взаємодію грецького та єврейського мислення, дарма що супроводився несамовитим політичним відгомоном, і посилив через збагачення весь масив єврейської культури та ідентичності {67} 67 Див. Tcherikover (1970) і Hengel (1980).
. Є багато інших прикладів, що показують, як зовнішні культурні стимули та контакти оновлюють чуття етнічної ідентичності через вибіркове культурне запозичення; Японія середини XIX ст., Росія та Єгипет становлять добре відомі приклади.
3. Участь народних мас. З погляду соціології вияви етнічного самооновлення можна добачити в рухах соціальних прошарків та класів. Із цих рухів найбільшу вагу мають народні рухи за більшу участь у культурній або політичній ієрархії. Потужний соціально-релігійний народний рух маздакістів у сасанідській Персії V ст. оновив тяжко ушкоджену структуру перської зороастрійської спільноти і водночас підкопав основи держави Сасанідів. Це своєю чергою породило репресивний, але теж відроджувальний етнічний рух за Хосрова І в VI ст., що охопив і кодифікацію основи «Книги царів», повернення до іранської міфології та ритуалів, національне відродження в літературі, етикеті, науці й мистецтвах {68} 68 Див. Cambridge History of Iran (1983, Vol. III/1, ch. 3, and III/2, ch. 27) і Frye (1966, ch. 6).
. Щойно згадані народні рухи в юдаїзмі - від Мойсеєвої доби до хасидизму - теж сприяли оновленню етносу завдяки ревній участі народу й місіонерському завзяттю. Це саме стосується й різних народних рухів в ісламі, починаючи з заснування самого ісламу, сунітських та шиїтських месіанських рухів за чистоту віри і закінчуючи сьогоденними ваххабізмом, махдізмом і шиїтською революцією в Іран і {69} 69 Див., наприклад, Saunders (1978); про сучасний Іран див. Keddie (1981).
.
Читать дальше