Ентоні Сміт - Національна ідентичність

Проте ці факти вказують і на другий бік медалі: тривкість етнічних зв’язків, живучість етнічних культур, зберігання колективної ідентичності і навіть спільнот протягом кількох сторіч. Якщо етнічні кордони і культури етносів зазнають періодичних змін, як пояснити величезний потенціал етнічного виживання: адже етноси іноді не згасають тисячі років?

І знов-таки корисно розглянути добре відомий приклад. Євреї виводять свій рід від Авраама, своє визволення від Виходу з Єгипту, основи державності від гори Сінай, а за свою золоту добу вважають або Давидове й Соломонове царювання, або добу мудреців наприкінці періоду існування Другого храму і протягом пізнішої доби. Все це міфи в розумінні, визначеному вище, і вони донині зберігають своє релігійне значення. Але їхнє значення не тільки релігійне. Навіть для тих євреїв, що мають світські погляди, вони зостаються хартіями їхньої етнічної ідентичності. Євреї таким чином, як і греки, вірмени, ірландці та ефіопи, відчувають свій синівський зв’язок, так само й культурну спорідненість, із далекою минувшиною, коли формувалася спільнота, що її попри всі зміни, яких вона зазнала, в певному розумінні й далі вважають за «ту саму» спільноту. Завдяки чому виникає це чуття неперервності, чуття спільної пам’яті і спільної долі?

Проста відповідь, ніби народ виживає в якійсь формі тому, що закорінений у землю батьківщини і тішиться великим ступенем самостійної державності, вочевидь не годиться у випадку з євреями. Адже євреї були позбавлені і батьківщини, і державності майже дві тисячі років. Батьківщина й державність не те що неважливі для єврейського чуття ідентичності, - просто вони для євреїв більше символи, ніж живі спогади. Це безперечна істина, коли йдеться про державність, царство Гасмонеїв було останньою справді незалежною єврейською державою - як не брати до уваги Хозарського каганату. Земля Ізраїлю часом ставала більше ніж символом месіанського відродження: поодинокі гурти євреїв не раз добиралися до неї й засновували синагоги. А проте і в таких випадках прагнення повернутись на Сіон часто було радше духовним, ніж реальним, лише видивом досконалості у відбудованій країні и місті {60} 60 Див. статтю Werblowski у Ben-Sassogn and Ettinger (1971); пор. Seltzer (1980) і Yerushalmi (1983). .

Ще один поширений погляд, який уже безпосередньо стосується діаспорних народів, полягає в тому, ніби вони виживають завдяки своїй здатності знаходити окрему економічну нішу у суспільствах, що їх приймають, стаючи /43/здебільшого посередниками або ремісниками, сполучною ланкою між військовою й аграрною елітами і селянськими масами. Ніхто не ставить під сумнів того, що євреї, греки й вірмени, подібно до ліванських та китайських торгівців, познаходили собі ніші в середньовічному європейському та ранньоновітньому суспільствах і що такі професійні ніші справді сприяють збереженню культурних відмінностей та місцевих особливостей групи, якщо ті вже існують. Питання полягає в методі, що з його допомогою категорію «професійна ніша» можна відрізнити від низки умов, за яких виникають типові діаспори і яким приписують найголовнішу роль у забезпеченні виживання і статусу етнічної групи. Найдавніші діаспори, породжені релігійними та культурними відмінностями, слід розглядати, на думку Армстронга, скорше як сукупність взаємопов’язаних аспектів і вимірів, у якій професійне відокремлення й посередницький статус тільки посилюють і виражають етнічні особливості, та аж ніяк не конечне створюють їх і забезпечують виживання етносу. Адже в маврській Іспанії євреї могли обирати будьякий фах, а їхнє етнічне виживання було зумовлене тими головними релігійними та культурними рисами, що відрізняли їх від сусідів {61} 61 Armstrong (1976) і (1982, ch. 7). .

Значно глибше міркування пов’язане з уже згаданою особливою роллю організованої релігії. У випадку діаспорних спільнот, як-от сект, що обернулись на етноси, - друзів, самарян, маронітів і сикхів, - релігійні ритуали, літургія та ієрархія відіграли велику збережну роль, забезпечивши високий ступінь формальної неперервності між поколіннями і окремими спільнотами. Додайте до цього відокремлювальну силу священної мови й писемності, текстів та календарів - і нібито таємниця тисячорічного виживання діаспори видасться розгаданою.

Але й тут є свої труднощі. Адже нічого не сказано про форму, величину й розміщення спільноти, яка вижила. Самаряни, наприклад, донедавна вели перед на шляху етнічного згасання, оскільки після сторіч спустошення ендогамія вже не могла поповнити їхніх лав. У випадку бетаізраїльтян (або фалашів) Північної Ефіопії зменшення їхньої чисельності під час воєн та ізольованість їхньої ремісницької спільноти могли б призвести до поглинання, якби не сталося ширшого єврейського етнічного самовідродження і виникнення сіонізму та Держави Ізраїль {62} 62 Про самарян у недавні часи див. Strizower (1962, ch. 5); про фалашів у Ефіопії див. Kessler (1985). .