Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Доводиться лише гадати, чому автори документа вживають такі туманні формули. Одне з пояснень, можливо, лежить у площині свідомого розмежування з соціалістичними експериментами, які ототожнювались в тогочасній суспільній думці передусім з більшовизмом. І таке показне відмежування було потрібне не стільки для Москви, скільки саме для іншого світу, у співдію з яким мала волею-неволею вступати УНР.

На користь такого висновку говорить і наступне положення Декларації: "В сфері міжнародніх відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставляючи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим" [893].

Зі всього вищецитованого видно, що загальний курс на соціалістичну революцію залишався стрижнем українських демократів навіть тоді, коли з тактичних міркувань доводилось уникати застосування чітких характеристик руху. Пізніше, у "Відродженні нації” В. Винниченко відверто писав про "справу соціалістичної революції на Україні", яка наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р. виливалася у боротьбу "за ідею трудових Рад, Республіки трудового народу" [894].

Звичайно, керівників УНР непокоїли незгоди і суперечності всередині українського соціалістичного руху. Проте вони навряд чи й вірили у швидке подолання кризи і досягнення консолідації національних партій. Тому й заклик до їх єднання наприкінці документа виглядає більше ритуально, аніж сутнісно: "Соціалістичні партії та групи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу організацію волі його, на організацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки" [895].

Проведення в життя наміченої програми доручалось Раді Народних Міністрів, якій, за переконанням Директорії, мав допомогти весь трудовий народ України.

Мабуть, не можна було чекати однозначної реакції на декларацію. Праві елементи називали її "більшовицькою". Ліві — не вбачали гармонії між революційно-класовими постулатами і конкретними заходами, що намічались. Тому не могли сприймати її як викінчену революційно-соціалістичну програму, а швидше — як черговий компромісний документ.

Особливо гостро критикував суперечності декларації П. Христюк. Він буквально висміював поміркованість планів перебудови суспільно-політичних відносин в Україні і завершав міркування досить жорсткими висновками:

"Залишаючи в руках буржуазії головне знаряддя її панування — капітали, Декларація в той же час проклямує відсунення буржуазії від участи в державнім управлінню. Оригінальний спосіб боротьби з буржуазією, з якого посміється не один соціяліст і не один капіталіст. Сами автори деклярації підмітили його "оригінальність" і постарались пояснити, що він являється "не удосконаленим", часовим і що його буде виправлено тоді, коли на місце Трудового Конгресу — диктатури працюючих — прийдуть Установчі Збори і буржуазія в додаток до своїх маєткових прав приверне собі і права політичні. Чи не жалюгідна, безнадійна плутанина? Чи не краще було б сказати це саме з самого початку і одверто: на поміщиків і капіталістів маємо зуба, під гарячу руку хотіли навіть зовсім винищити це кодло, але, подумавши, вирішили полякати трохи "контролем" і зажити в мирі та дружбі: хіба що західно-європейська трудова демократія дасть собі з своєю буржуазією иншу раду, то тоді й ми підемо иншим шляхом.

Такий дійсний зміст деклярації революційні слова його тільки затемнили. Це деклярація не клясової революційної боротьби за соціялістичні ідеали, а чистісінька дрібнобуржуазна, міщанська маніловщина, якій би хотілось "досягти своїх ідеалів без жорстоких крівавих і непотрібних форм боротьби", яка в хвилину рішучої й іменно "жорстокої і крівавої" боротьби українських працюючих мас з своїми клясовими ворогами, в хвилину, коли та перемога була зовсім незакріплена і незреалізована, коли на Дону і на Півдні, в районі Одеси російська, українська і світова буржуазія готувалась іти з огнем і мечем на українського робітника і селянина для нового поневолення його, — зверталась наївно з "батьківським" словом поради до цієї самої буржуазії — "розумно і чесно признати всю шкідливість і несправедливість її панування і раз на все примиритись з тим, що "право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості" [896].