Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Голова Ради Народних Міністрів, хоч і сповідував ліві погляди, впливу на формування кабінету не мав, а був призначений до готового органу і, як наслідок, очолював уряд швидше технічно [901]. Він і сам це добре розумів. У своїх зізнаннях під час судового процесу над ЦК УПСР у 1921 р. В. Чеховський заявив: «Я можу сказати, що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоріянський. В міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я» [902].

Директорія вирішувала всі важливі питання без участі уряду. Як відомо, навіть про оголошення війни Радянській Росії В. Чеховський — голова уряду, міністр закордонних справ — дізнався лише з газет. Так само О. Назарук, в той час міністр преси й пропаганди, пише, що він про цю подію «довідався з преси» [903].

Рада Народних Міністрів, як переконливо доводить П. Христюк, зовсім не відповідала суті та духові тієї поміркованої декларації Директорії, яка була оголошена того самого дня, що й створення уряду. В останньому просто не було людей, готових до реалізації відповідного революційного курсу.

«Диктатура працюючих мас, трудовий принцип, знищення капіталістично-буржуазного суспільства і запровадження нових форм суспільного життя, інтернаціональна солідарність працюючих мас, клясова боротьба — все це були речи незрозумілі, чужі й далекі більшости "соціялістів" з цього кабінету, — стверджує історик. — Через це утворення його (і саме в день оголошення Деклярації) і доручення саме йому здійснення намічених в ній заходів було найкращим виясненням дійсного змісту "большевицької" Деклярації. Затвердженням цього кабінету Директорія і кола, на які вона спіралась, давали доказ того, що їм не під силу розвязати завдання, поставлені перед українською революцією, що вони, як були, так і залишились "героями" і провідниками єдиного національного фронту і тільки його, і не піднялись до того, щоб стати провідниками робітниче-селянських мас України в їх клясовій, соціяльно-економичній боротьбі» [904].

Критичних зауважень щодо діяльності відновлюваних органів влади Української Народної Республіки, здійснюваної ними політики в історіографії ніколи не бракувало. Підвалини ж тут, як і в багатьох інших випадках, закладались самокритичними зізнаннями й оцінками досвіду, на які мужньо зважились, у першу чергу, активні учасники, провідники українського руху.

Однією з величезних вад Української революції на даному етапі В. Винниченко, та й ряд інших політичних діячів, вважали настороженість і недовір'я частини лідерів політичних партій до керівництва Директорії, в позиції якого вони вбачали (почасти — інстинктивно) симпатії до більшовицьких зразків суспільних перетворень і свідоме чи ні, але просування їм назустріч. До цього не були готові лідери провідних українських партій, які чинили Голові Директорії, його діяльності як прихований, так і відвертий опір.

Не сприяло природному розвиткові Української революції й складне воєнне становище: Антанта, німці, гетьманці, більшовики звідусіль тиснули на українську владу, намагаючись її знищити.

Як наслідок — з самої невизначеної позиції українства об'єктивно виростало двовладдя (крім інших влад, що «накидали» себе Україні, окремим її регіонам). З одного боку, провід українського руху гальмував запровадження влади трудових рад — принципу, на якому формально зійшлися ще під час антигетьманського повстання у Вінниці. Навіть з ухваленням відповідного закону керівники українського руху свідомо зволікали, «відновлювали старі, антиукраїнські й антибольшевицькі думи, право-есерівські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами, з їхньою нездатністю до енергійної, рішучої праці, з вічними протестами проти "насильственной украинизации"» [905]. На додаток до всього Директорією призначались (потрібно було мати хоч якусь владу на місцях) ніким не контрольовані коменданти, комісари, серед яких нерідко були випадкові, а то й ворожі українській справі особи.

З іншого боку, така практика спричиняла нерозуміння й опір народних мас, що самочинно творили альтернативну владу у формі Революційно-військових комітетів і рад робітничих і солдатських депутатів, які в світлі революційного досвіду мали особливо привабливий вигляд. Незважаючи на підтримку Директорії ВРК і радами, вони зазнавали репресій від призначених тією ж Директорією комісарів і комендантів.