Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Д. Дорошенко вважає, що українське керівництво саме загнало себе у безвихідь, виголосивши наперед нереальні гасла, які з приходом до влади треба було хоч якимсь чином реалізувати. Дуже негативну роль, на думку дослідника, відігравав тиск лівих партій, що намагалися понад усе прискорити втілення в життя радикальних соціальних програм. За цих обставин українській владі постійно «…доводилось думати не стільки про якісь організаційні завдання, скільки про реалізацію тих широких обіцянок, тих палких гасел, які були кинуті в маси, щоб привернути їх на свій бік на початку повстання. Ставши ж на цей шлях, доводилось поневолі ставати на похилу площу й котитись, котитись невідомо куди, — куди донесуть хвилі розбурханого моря. Верховна влада, здійснена в Директорії з пяти осіб, випадково зведених докупи, і з Ради Народніх Міністрів, опинилась играшкою в руках лівих партій, що почали боротись між собою за перевагу. Яко протилежність «російській орієнтації» попереднього правительства було проголошено твердий самостійницький і національний курс. Але цей курс переводився часами в таких формах, які лиш осмішували уряд і безпотрібно дратували населення» [919].

Подібні погляди на сутність ситуації, створеної Директорією, висловлював і А. Денікін. «Винниченко проголошував декрети цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналізацію, вилучення буржуазних цінностей, — писав лідер білого руху. — …Директорія розпалювала соціальну пожежу з метою свого ствердження, безсила потім локалізувати її в цілях власного існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя України того часу, всі наші інформатори в один голос задовго до перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та безславного етапу на шляху до більшовизму, і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев'яти "режимів", що змінилися на Україні» [920].

Д. Дорошенко звинувачує Директорію також у тому, що нею було створено ненормальний політичний клімат, надзвичайно тяжку ідейно-психологічну обстановку, в якій не могли скільки-небудь вільно почуватися і діяти люди з власною орієнтацією й уподобаннями, здатні до критичного аналізу дійсності. У пресі розпочалось відверте цькування багатьох відомих громадських діячів. «Перед в цьому цькуванні вела "Рада", містячи статті під загальним заголовком "Під суд!" Один день вона домагалась суду над М. Василенком, другий над В. Науменком, третій над Д. Григоровичем-Барським і т. д., добре тямлячи, що в умовах тодішнього моменту це був заклик не до суду, а хіба що до самосуду. Коли я при стрічі з А. Ніковським, автором цих статей, запитав його, на що він це робить, Ніковський відповів, що домаганням суду над певними особами він як раз і хоче забезпечити їх від прояву "народного гніву". Взагалі в ці дні люде неначе втратили всякий критерій для розріжнення того, що моральне, а що ні, і писали часом такі річи, яких самі б посоромились в звичайний час. Це витворювало надзвичайно важку, отруйну атмосферу, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього» [921].

Внутрішній розлад, глибокі суперечності в керівних колах Української революції, неможливість проведення узгодженої лінії не просто заважали темпам відродження Української Народної Республіки. Не давши їй хоч скільки-небудь зміцнитися, усталитися, вони ставили під загрозу результати масового руху, вели до непоправних внутрішніх конфліктів, від яких завойована неймовірними зусиллями й жертвами національна державність могла впасти й сама собою. А тут дедалі сильніше виявляли себе альтернативні сили, які прагнули до її свідомого повалення.

Осінь-зима 1918 р. стали не лише часом боротьби за відновлення республікансько-демократичного ладу, уособленого в УНР, а й місяцями рішучої активізації дій сил, які прагнули поновлення радянської влади. Хоча позиції більшовиків за час гетьманату й австро-угорської окупації були істотно підірвані, відродження підпілля все ж ішло невпинно й по висхідній лінії. Втім, не чекаючи закликів, спеціальних організаційних заходів, на дедалі вищий щабель піднімалася хвиля стихійних виступів проти офіційної влади, яка істотно хиталася й по-суті вже падала. І учасники цих виступів прагнули не просто повалення режиму, який зненависнів, вигнання з Батьківщини окупантів-терористів, а й не хотіли повернення на владний Олімп тих, кого вважали безпосередніми винуватцями жахливих випробувань, через які українці мусили пройти в 1918 р. Малися на увазі лідери нації, які підписавши Брестський мир, згодились на прихід в Україну окупантів, привели, зрештою, й до державного перевороту. То ж такі елементи ставали не під прапори Директорії, а вдавалися до радикальних дій, орієнтуючись на соціалістичні ідеї, реалізація яких пов’язувалася з торжеством влади рад. Її неуспіх на початку 1918 р. сприймався як перемога контрреволюційних сил, ворожих інтересам трудящих.