Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Однак боротьба сил, орієнтованих на радянську владу, була малоорганізованою, зусилля повсталих майже або мало координувалися, а відтак і успіхи виявлялися надто короткотерміновими і спорадичними.

З наближенням кінця 1918 р., в його останні дні приймались рішення, здійснювались кроки, які мали привести до тих чи інших результатів уже в наступному — 1919 р.

Здавалося, що роль „першої скрипки” могла зіграти Антанта. Перебуваючи в ейфорійному настрої після перемоги над Четверним союзом, вона з розмахом і статечно готувалася до опанування територіями найбільшої країни світу, в якій завирували революційні зміни. Поділивши колишню Російську імперію на зони, Україну „віддали” Франції. Злегка замаскувавши свої наміри рішеннями конференції у Яссах (Румунія) [927]про запрошення військ держав згоди в Україну, було вироблено план: негайно надіслати до Одеси інтервентів і рушити їх на окупацію Києва й Харкова, координуючи наступальні операції з діями сил Англії, США, Японії та ін. країн, а також білогвардійців у всіх інших регіонах російського постімперського простору.

22 листопада в Київ було призначено консулом з особливими повноваженнями Енно, який взявся енергійно „порядкувати” у визначеному регіоні. Серед інших „дипломатичних” акцій було попередження німецьких окупантів про відповідальність за можливі революційні виступи на контрольованій території (до приходу антантських сил) та за продаж або передачу зброї повстанцям. Тоді ж генерала Бертелло призначили командуючим військами Антанти на півдні Росії та Румунії. У його розпорядження для початку операцій було надано три французькі дивізії з розрахунком на наступне поповнення румунськими та іншими військами.

А вже 23 листопада на рейді Севастополя з’явилася антантська ескадра у складі 2 англійських, 2 французьких, 1 італійського дредноутів та 16 інших військових кораблів. Наступного дня до Салонік із Севастополя відбуло 20 білогвардійських транспортних суден для підвозу підкріплень. 27 листопада кораблі Антанти з’явились в Одеському порту. До міста почали стягуватися французькі, грецькі, польські, сербські білогвардійські підрозділи. 9 грудня англійські військові кораблі ввійшли в Миколаївський порт.

Одеса була перетворена на основну базу сухопутних військ інтервентів, а Севастополь — на військово-морську базу. В Одеському порту знаходилися французькі, англійські, італійські кораблі — броненосець „Мірабо”, 4 крейсери, 5 міноносців. Загальна кількість військ інтервентів в Одесі становила 45 тис. в Криму — понад 10 тис. [928]

Однак названі сили чисельно на порядок поступалися австро-німецьким окупантам, які тим не менше так і не змогли за вісім місяців опанувати Україною. Та й військові, моральні кондиції, настрої інтервентів, які за роки Першої світової війни звикли до неквапливих позиційних дій, в ході яких незмінно розраховували на підтримку союзників (відтягування переважної частини військ супротивника на Східний фронт) від самого початку робили проблематичними їх плани оперативної окупації основних центрів України — Києва й Харкова.

До того ж війська Антанти опинились на території, населення якої впродовж двох років зазнало впливів радикальних ідеологічно-політичних доктрин. Тут діяли не лише білогвардійські сили, елементи, що їх підтримували і тому вітали прихід інтервентів, а й більшовики, прибічники влади рад, поборники світової пролетарської революції. Вони не лише активно протидіяли іноземним прибульцям, піднімали населення на боротьбу з ними, а й вдалися до широкої агітації у ворожих військах, що відразу ж виявилася достатньо ефективною. Рядовий склад інтервентів виявився сприйнятливим до революційних ідей, принаймні, із зацікавленням слідкував за „соціалістичними експериментами”.

Тож антантське командування в Україні почувалося не надто комфортно. Воно не могло, зокрема, прийти до рішення, що робити з повстанським військом Директорії, що наблизилось до Одеси і 12 грудня ввійшло до міста. Оголосивши Одесу на воєнному стані, інтервенційні частини залишилися здебільшого на кораблях, а в район порту відступили й білогвардійці. Однак із прибуттям 17 грудня 156-ї французької дивізії її командир генерал Боріус наказав денікінським підрозділам очистити Одесу від повстанців. За цих обставин командування військ УНР згодилось здати зброю і відвести свої сили з міста.

Скориставшись із сум’яття, нерозберихи, робітничі бойові дружини за наказом більшовицького ревкому захопили багаті збройні трофеї і на деякий час 18 грудня запанували в низці ключових пунктів Одеси. Однак, не маючи ще достатніх сил, більшовики віддали наказ робітничим загонам відступити в навколишні села, перейти на нелегальне становище й приступити до організації партизанської боротьби.