Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Викладені положення лягли в основу Директиви Реввійськради групи військ Курського напрямку повстанським організаціям в Україні [934].

Слід сказати, що згадані документи були розроблені з ґрунтовним знанням ситуації в Україні і надалі стратегічний задум втілювався в життя без серйозних відхилень чи змін. Необхідні тактичні уточнення, звісно, не в рахунок. Однак темпи реалізації наміченої лінії виявились явно не такими, як розраховували її ініціатори.

Втім, можна висловити припущення, що зволікання з активними діями на Українському фронті виявились, зрештою, на користь радянського табору всередині самої України. Витративши не так багато безпосередніх зусиль на знищення гетьманського режиму й протиборство з окупантами (щодо останнього аспекту слід наголосити на величезних успіхах пропагандистської роботи [935]), більшовики та їх союзники змогли накопичити додатковий потенціал (моральний у тому числі) уже в протидії повсемісному встановленню і зміцненню влади Директорії, відновленню УНР, налагодженню функціонування органів місцевої влади. Однак все це стало очевидним не відразу.

Початок наступальних дій затягнувся і спочатку був не надто стрімким і потужним. Це й природно, адже В. Антонов-Овсієнко одержав під свою оруду лише дві повстанські українські дивізії — Богунську й Таращанську (загалом — біля 4 тис. чоловік з недостатньо високими військовими кондиціями і розпорошеними на фронті майже у 300 верст). То ж командуючий групою військ Курського напрямку після непорозумінь з військовим начальством змушений був апелювати аж до голови РНК РСФРР В.Леніна [936].

Однак зрушення відбувалися дуже повільно. Не одержавши в своє розпорядження жодної військової одиниці, Реввійськрада групи військ Курського напрямку (30 листопада вона була перейменована на Реввійськраду Радянської армії України — командуючий В.Антонов-Овсієнко, члени В.Затонський і Ф.Сергеєв (Артем), начальник штабу В.Ауссем) на початок грудня 1918 р. змогла хіба що структурувати дві українські повстанські дивізії, переформувавши їх відповідно у дві бригади — першу й другу та визначивши їм місце для дислокації [937]. Проте всі дії обох формувань здійснювалися поза межами України. Їхніми силами були зайняті Рильськ, Суджа, Хутір Михайлівський та інші пункти Курської губернії [938].

Лише 5 грудня надійшло розпорядження начальника штабу Реввійськради РСФРР про передачу під начало В.Антонова-Овсієнка кількох полків 8-ї армії і ряду загонів та інтернаціональних частин [939].

6 грудня Особлива повстанська дивізія, якою командував М.Крапив’янський, була перейменована на 1-шу Радянську українську дивізію, а командиром було призначено І.Локатоша [940]. Мотиви останньої реорганізації роз’яснив командуючий Українською Радянською Армією В.Антонов-Овсієнко у доповідній записці Главкому І.Вацетісу: спроба зосередження цієї одиниці, яка вважалася за найбоєздатнішу, на напрямку Курськ — Бєлгород „майже не вдалась — організовані з чернігівців частини відмовились у більшості підкоритися наказу перейти з Чернігівщини в указаний район” [941].

На організаційне зміцнення, підвищення дисципліни були спрямовані й розпорядження про переформування усіх повстанських загонів на регулярні частини Радянської Армії України [942]. Те ж стосувалося й новостворюваних загонів.

Загалом же на кінець першої декади грудня 1918 р. у розпорядженні командування Червоної Армії України було близько 9 тис. бійців і 30 гармат [943]. До 6,5 тис. бійців і 7 гармат було сконцентровано на Харківському напрямку [944]. Перспектива загального успіху тут пов’язувалася, передусім, з тим, що рішуча активізація повстанців у Катеринославській губернії, де цілий ряд пунктів уже контролювали радянські органи, гостре протиборство сил на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині не дали б можливості супротивнику зосередити свої війська на Лівобережжі й влаштувати скільки-небудь серйозну оборону.

Готовність до наступальних дій Української Червоної Армії визріла на середину грудня 1918 р. У день відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до робітників, селян і червоноармійців України зі зверненням, у якому двічі наголосив на тому, що час вирішальних боїв за владу рад наближається [945]. Наступного дня, тобто 15 грудня 1918 р. командир 1-ої Української радянської дивізії І.Локатош видав наказ полкам дивізії про бойові дії.