Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Таким чином, достатньо одержати від Антанти запевнення в тому, що вона не стане втручатися у внутрішні справи, як військо і народ приязно зустріне союзників. В усякому разі, у випадку ускладнень з союзниками, наше військо неохоче піде з ним битися, взявши на увагу високу технічну забезпеченість та їх видатні бойові якості. Селянство каже: "Роздавили німців, а нас — подавно".

Третій ворог — поляки. До них в народі спостерігається традиційна ворожість, але широкого розуміння битися за рідну нам Східну Галичину в масах немає. Тільки найбільш освідчені згодні йти виручати Галичину і битися з ляхами, більшість, якщо й піде на цю боротьбу, то неохоче і без ентузіазму.

Дон і добровольці: до Дону ставлення дружньо-нейтральне, до добровольців — вороже. Яскраво виражені українські кола побоюються замахів на самостійність України з боку добровольців.

Отже, битися власними силами одночасно з усіма цими супротивниками Україна не зможе. Думати інакше — це жити мріями, а не дійсністю.

Де ж вихід з цього становища?

Головний і найнебезпечніший ворог — більшовики. З ними війська б'ються неохоче, крім того, в країні в них є багато прихильників. Необхідно взяти до уваги вмілу агітацію більшовиків і малу свідомість й темноту нашого війська і народних мас. Більшовики, захопивши владу, відразу ж повернуть самостійність України нанівець, а соціалістичними експериментами доведуть країну до повної руйнації. Ми можемо надіслати проти більшовиків непохитні галицькі частини, але це робити треба негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно. Але якими силами ми тоді зможемо успішно боротися з Антантою, Польщею і т. п.?

Тому треба робити вибір: або з більшовиками проти Антанти, або з Антантою проти більшовиків.

ТРЕТЬОГО ВИХОДУ НЕМАЄ.

Союз з більшовиками є загибель для України, вони нам нічого не дадуть, окрім терору, анархії і грабунку.

Лишається зав'язати угоду з Антантою, з нею за певних обставин можна досягти гарних наслідків. Союзники твердо рішили роздавити більшовиків. Для союзників у цій боротьбі дуже важливо заручитися допомогою України, як бази для наступу в головному напрямку на Москву і забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армії. Зав'язувати боротьбу з українським народом союзникам теж не усміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовах:

1. Україна бере участь у війні проти більшовиків. Союзники, з свого боку, зобов'язуються забезпечити Східну Галичину, Буковину та Холмщину від посягательства поляків;

2. Союзники не втручаються у внутрішні справи України;

3. Забезпечують самостійність; тоді з'явиться можливість добитися реальної допомоги для організації власної мілітарної сили; зняти сили з польського фронту і кинути їх проти більшовиків.

Якщо країни Антанти не дають гарантій стосовно Галичини, пропустити їх війська через територію України проти більшовиків, підтримавши їх невеликими силами, а головні сили кинути в Галичину проти поляків. Просити союзників лише про технічну допомогу, а їх війська спрямувати в тил більшовиків через Донщину.

Боротися на всі фронти не маючи надії на перемогу дуже героїчно, але нерозумно.

Генерального Штабу полковник Капустянський" [955].

Звісно, наведений документ за суттю і характером має ряд істотних відмінностей від Декларації Директорії. Він призначався, так би мовити, "для внутрішнього вжитку", а тому був цілком позбавлений обов'язкового для ідеологічно-політичного документа першорядної ваги, розрахованого на широкі маси, пропагандистського, почасти популіського флеру. Автори письмової доповіді концентрували свою увагу лише на військово-політичних аспектах становища і завдань УНР, вдаючись до принципових засад державницьких орієнтацій лише в найнеобхідніших випадках і в найлапідарнішій формі. Однак, у кінцевому рахунку, позиція військового проводу УНР від цього виглядала у деяких відношеннях лише чіткішою, яснішою, однозначнішою.

Доповідь змальовує практично безвихідну ситуацію, в яку потрапила Українська Народна Республіка насамкінець 1918 р. Тільки-но відроджувана держава знаходилася у щільному кільці фронтів: червоні війська РСФРР і УРСР, польські агресори, інтервенти Антанти і білогвардійці.

Керівництво Штабу Дієвої Армії цілком логічно провело своєрідне "ранжування" ворогів: від нього залежало, проти кого мало бути спрямоване вістря боротьби, головний воєнний удар (чи від кого такий удар, загрозу чекати), на кого можна було вплинути і завоювати якщо не прихильність, то хоча б нейтральність. Не виключався і найоптимальніший варіант — трансформація "ворогів" на "союзників". Гадається, що при розв'язанні цього питання поряд з об'єктивними даними чималу роль відіграв суб'єктивний фактор, а саме — особовий склад ШДА. Це були переважно офіцери колишньої Російської армії — генерал В.Сінклер, полковники В.Тютюнник, М.Капустянський, Бронський, старшини Скорняків, Красицький. Логічно допустити, що вони міркували і діяли у звичайній для себе, традиційній системі координат. Революціонери, особливо більшовики, а за ними й інші ліві політичні партії ототожнювалися з хаосом, анархією і терором, а Антанта, навпаки, уособлювала цивілізовану Європу, що перемогла грізного німецького супротивника і була єдина в спромозі протистояти нашестю більшовизму. Союз з більшовиками вважався офіцерством не лише неможливим, але й вкрай ганебним. Звідси висновок: головний і найнебезпечніший ворог — більшовики.