Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Це визнання досить прикметне. Мова не про червоні війська РСФРР і УСРР, а саме про більшовиків. І сила їх полягала не у кількості військових частин, гармат, багнетів тощо. Основна небезпека витікала з того, що проти більшовиків як сталих поборників рішучих соціальних змін на користь трудящих, війська УНР "б'ються неохоче", а окрім того, більшовики встигли завоювати в масах високий авторитет, мали в Україні "багато прихильників".

Інша причина полягала у низькій національній свідомості українських вояків. І тут позначався не лише надто затяжний період залежного існування України і недостатні зусилля на просвітницькій ниві, а й те, що новітній досвід державотворення, уособлений Українською Народною Республікою на чолі з Центральною Радою і Українською Державою на чолі з Гетьманом П.Скоропадським, немало сприяв компроментації самої національної ідеї. Без тісної ув'язки з соціальними перетвореннями національна державність в революційну добу сприймалась як щось малозрозуміле і, навіть, вороже. Про неймовірну плутанину думок у пересічного українця промовисто свідчить поголоска, поширювана в республіканському війську: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більш отої України" [956]. Справа, звісно, не в тому, що імена національно-державних проводирів настільки мало були відомі рядовому українцеві, що він плутав навіть їх рід (Петлюра — вона!), а в тому, що він готовий був славити Бога за те, що не буде "отої України". Під "отою Україною" розумілася гетьманська Українська Держава, ім'ям якої у селян відбирали землю і майно на користь поміщиків і окупантів, а непокірних шмагали різками, масово вішали і розстрілювали. Тому то з самого початку антигетьманський виступ отримав цілком окреслене соціальне спрямування. Навіть перша відозва Директорії закликала повалити владу П.Скоропадського як "поміщика, генерала, ворога трудового народу" [957]. В умовах низької політичної свідомості українських трудящих мас національна ідея швидко втрачала свою абстрактну привабливість. На відміну від діючої влади, більшовики та їх союзники і далі висували радикальні гасла на користь трудящих та обіцяли реалізувати їх, прийшовши до влади. Це забезпечувало їм постійне зростання прихильників, в тому числі і в армійському середовищі.

З безхитрісною прямолінійністю військових штабні функціонери в аналізованому документі застерігали від катастрофи, що невідворотно насувалася. Вони реалістично оцінювали причину, через яку селянство піднялося проти Гетьмана — жага землі; давали чесну негативну відповідь на питання: чи бажала робітнича і селянська маса національно-державної самостійності, констатували, що переважаюча більшість населення була за замирення і співробітництво з червоною Москвою. Причому, останнє мислилося "безумовно на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею (Москвою — В.С.)" Начебто розуміючи, що в цьому випадку чесні визнання рівнозначні політичній крамолі, офіцери-оперативники наголошували: "Це найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження". І на довершення — безапеляційний, з натиском висновок: "Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками".

Гадається, термін "примусити" вжито також не випадково. Це один з адекватних оціночних елементів тогочасної ситуації. Отже, сила й водночас небезпека більшовиків полягала не стільки у їх суто військовому потенціалі, скільки в ідейно-політичному впливові, що дедалі наростав, у дієвості їх соціальної політики. Не меншу роль мала й слабкість позицій проводу УНР, які мали виразну тенденцію до ще більшого послаблення. Тому, усвідомлюючи фатальну неминучість загибелі української державності в разі перемоги більшовиків, штаб Дієвої армії вважав, що протидіяти їм слід "негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно."

Віднісши спочатку інтервентів Антанти до ворогів, у третьому розділі документа їх уже кваліфікують як "союзників". Щоправда — не беззастережно. Зокрема, було досить чітке усвідомлення, що опанування України Антантою могло перешкодити планам Директорії провести демократичний закон про землю. В його основі лежала ідея соціалізації, ліквідації поміщицької власності на землю, відновленої, як відомо, П.Скоропадським після розгону Центральної Ради. Водночас, простих запевнень з боку Антанти у тому, що її військовий контингент не втручатиметься у внутрішні справи України, офіцерам Штабу Дієвої Армії уявлялось цілком достатньо, щоб населення і військо зустріли "союзників приязно". Важко кваліфікувати подібний підхід інакше, ніж вкрай ілюзорний, утопічний.