Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Вихід, на думку авторів аналізованої доповіді, полягав у тому, щоб якомога швидше порозумітися з керівництвом Антанти і заручитися його підтримкою. Однак запропоновані ними варіанти такого порозуміння, вочевидь, не мали реальних підстав, оскільки вимагали від країн Згоди суттєвих, по суті — докорінних відхилень від обраного ними зовнішньополітичного курсу. Власне, корегування мали змінити цей курс на протилежний.

Дехто з істориків згодом дорікав керівництву Антанти, що воно вчасно не підтримало становлення молодої Української держави, а відтак отримало небажані і для себе результати. Однак слід збагнути і мотивацію тогочасної позиції Антанти. З одного боку, вона перебувала в зеніті слави, як переможець у світовій війні досить відверто диктувала свою волю слабшим державам і запроваджувала новий розподіл сфер впливу. З іншого боку, спостерігаючи за розпадом двох європейських імперій — Австро-Угорської та Російської, керівникам Антанти було досить непросто відразу розібратися в усіх, в тому числі й державотворчих процесах, що відбувалися на постімперських просторах. Особливо це стосувалося Росії.

Лідери Антанти намагалися підтримувати ті кола, державні утворення, що володіли реальною силою і мали серйозну підтримку в суспільстві. В цілому це зрозуміло. Так, Антанта рішуче підтримала відродження Польщі, враховуючи обіцянки останньої активно протидіяти більшовицькій Росії і те, що відповідні сили для цього були; а в самій Росії зробила ставку на лідерів білого руху, які неухильно проводили лінію на відтворення "єдиної і неподільної" та дедалі демонстрували свою могутність. В очах Антанти керівники УНР, які революційним шляхом повалили владу Гетьмана, мало в чому відрізнялися від більшовиків, про порозуміння з якими не могло бути й мови і якими в той час лякали всю Європу.

Досить згадати спроби Антанти притягнути німецькі окупаційні війська для придушення виступу Директорії і відповідні інструкції французькому представнику в Одесі [964]. На зміну поглядів провідних європейських країн на події в Україні можна було вплинути лише переконливою демонстрацією власної спроможності опанувати внутрішню ситуацію і запровадженням активної і виваженої дипломатичної діяльності Директорії. На жаль, не відбулося ні того, ні іншого. Навпаки, чисельні "місії і комісії" (за висловом Д.Дорошенка), що потяглися за кордон, лише сприяли дискредитації Української держави в очах європейського співтовариства [965]. На кінець 1918 р. Антанта твердо підтримувала двох досить відвертих противників України (Польщу і нерадянську, білогвардійську єдинонеділимську Росію), а тому не допускала невтручання у внутрішні справи України і ніколи б не санкціонувала дій української армії проти поляків. Отже, автори згаданого документа виявили абсолютно безпідставний оптимізм стосовно майбутнього переговорного процесу з представниками Антанти.

Невідомою залишилася безпосередня реакція С.Петлюри на доповідь ШДА — на жодному з архівних примірників (їх збереглось кілька) не виявлено традиційної резолюції Головного Отамана. Однак з високим рівнем вірогідності можна стверджувати, що значний, можливо, навіть вирішальний вплив на прийняття принципово важливих, далекосяжних рішень вона зробила. По-перше, суб'єктивний фактор завжди відігравав далеко не останню роль у діяльності Головного Отамана. "Взагалі в питаннях політичної тактики, — писав І.Мазепа, — Петлюра надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він йшов за тією групою, на яку в даний момент спирався» [966].

Безперечно, сформульовані в доповідній записці Штабу Дієвої Армії висновки, попри, здавалось би, всю їх очевидну суперечливість, спірність, непереконливість сприймались С.Петлюрою з підвищеною довірою, оскільки походили з табору не лише ідейних спільників, але й тих, хто на практиці діяв відповідно до особливих уподобань Головного Отамана (один з проявів режиму отаманщини), сприяв у реалізації його позиції, яка розходилася з підходами і політикою, що їх здійснював тоді Голова Директорії В.Винниченко.

По-друге, рекомендації документа щодо вибору головного стратегічного ворога і спроб знайти контакти з ймовірними союзниками напрочуд прямо кореспондуються з тими конкретними подіями, якими визначалися вектори політичного курсу УНР наступних місяців.

У той самий час стосунки з Антантою ще більше підірвали позиції Директорії в українському суспільстві. Негативне ставлення до Антанти, яка на переконання більшості українців прагнула відродити старі порядки, відповідним чином поширилося і на українську владу. "Антантська" тематика активно експлуатувалася політичними супротивниками Директорії. Теза "Петлюра, який продавав Україну німцям, зараз продає її Антанті" пішла гуляти серед народних мас.