Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Зовсім навпаки. Відразу після вступу до Києва військовики Осадного корпусу Є. Коновальця розгромили майже всі робітничі організації, унеможливили проведення будь-яких зборів. Запанували стан облоги і цензура. Від війни з гетьманщиною відразу кинулись у війну з робітництвом — і не лише з інонаціональним, а й з українським, з революційно орієнтованими елементами взагалі. П. Христюк з обуренням пише, що ліві українські есери були теж загнані в підпілля, а орган їх київської групи — газети "Трудова Республіка" (редактори — Д. Ісаєвич, Г. Толмачов, П. Христюк), що обстоювала ідеї єдиного робітничо-селянського фронту і радянської форми влади, було взято в такі цензурні лещата, які фактично позбавляли можливості висловлювати власні думки.

На переконання одного з лідерів есерівської партії саме директоріальна практика винна і в тому, що було зірвано процес об'єднання обох фракцій УПСР, що в грудні 1918 р. набув "нового дихання" і мав непогані перспективи позитивного завершення. Однак, маючи в своєму складі представників есерів центральної течії, уряд розпочав арешти більшовиків і лівих есерів. "Витворилось становище, при котрому одна течія, центральна, була в уряді, в Національнім Союзі, в Директорії — отже цілком відповідала за політику Директорії і в той же час терпіла терор, запроваджений проти другої — лівої, яка мусіла заховатись в найглибше підпілля. Льогика фактів довела до того, що між обома течіями істнувало велике розходження на ділі, коли не на словах. А тим самим було поховано й справу обєднання обох частин УПСР" [879], - робить невтішний висновок П. Христюк.

Що ж до більшовиків, то їх становище нічим не відрізнялось від часів гетьманщини. П. Христюк навіть допускає, що воно було ще гіршим і згадує, що в Києві (особливо на Володимирській гірці і в Царському Саду) мало не щодня знаходили невідомо ким забитих робітників [880]. На такому фоні особливий подив викликало ставлення до вчорашніх гетьманців, які, начепивши на генеральські мундири жовто-блакитні смужки і замовляючи молебні на честь Директорії, не мали жодних обмежень у своїй діяльності. Добровольці-золотопогонники "гуманно" відправлялися на Дон, де виношувались плани придушення не лише влади Рад, а й "мимохідь" — незалежної України.

Як і В. Винниченко, П. Христюк не може втриматись від іронічних тонів, коли доходить до відтворення картини перших днів перебування Директорії в Києві. Критичних оцінок зазнає тогочасна діяльність одного з лідерів Української революції М. Шаповала, який заступив на посту Голови УНС В. Винниченка після його обрання керівником Директорії. "Прибувши до Києва, — пише П. Христюк, — Директорія на цілий тиждень попала в жовто-блакитні обійми Національного Союзу і геть зомліла в тих обіймах, забувши про революцію, про селян і про робітників. Голова Союза М. Шаповал, недооцінюючи ваги моменту і не розбіраючись в загальній ситуації, що утворилась в той час на Україні і навкруги України, славословив Національний союз і Директорію, підкреслював "кревний" звязок Директорії з Союзом і всіх сил докладав до того, щоб задержати і на далі вплив Союзу на Директорію, а тим самим і на всю революційну політику. Замісць клясово-революційної, міжнаціональної атмосфери, Директорія впірнула по вуха в націоналістично-дрібнобуржуазний туман" [881].

Звісно, лівіші елементи намагались критикою нереалістичної, бесперспективної політики вплинути на настрої керівництва українського руху. Так "Робітнича газета" неодноразово виступала з матеріалами, в яких розвінчувала курс на консервування національного фронту, який пов'язувався передусім з існуванням Українського національного союзу, його намаганнями визначати подальший курс Директорії, ідейно підпорядковувати ії собі, контролювати дії. "Цей пережиток минулого (Український Національний союз) продовжує істнувати ще й зараз, — говорилось в одній з тогочасних статей. — Мало того, цей живий труп чіпляється навіть за владу і змагається відогравати ролю в сучасних обставинах…

Те, що було в ньому живого, народнього, пішло зараз до мас і там працює. А уламки націоналістичного міщанства та інтелігенщини чіпляються за жовто-блакитний прапор, влаштовують буффонади, зустрічи з дзвоном церковним, молебнями й иншими атрибутами національного сентименталізму, чим тільки діскредитують народній рух і його керовників.

Нашим завданням, а також завданням Директорії в сучасну хвилю, є повний розрив з цими уламками національного фронту" [882].