Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

П. Христюк явно жалкує з того приводу, що не зміг знайти підтримки план частини українських есерів-центристів (М. Грушевського, В. Жуковського, В. Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади "заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції" [883].

У такій атмосфері, після довгих нарад (за участю навіть хліборобів-демократів), врешті було досягнуто спільного знаменника — тексту Декларації Директорії. За свідченням П. Христюка первісний варіант (він народився ще у Вінниці), надто "революційний", а відтак — неприйнятний для представників УПСФ і УХДП, було "підправлено" вже в Києві.

"Декларація Директорії Української Народної Республіки" була оголошена 26 грудня 1918 р.

Документом сповіщалось про знищення гетьманського режиму і його місцевих органів.

Першими кроками нової влади стало відновлення тих прав, які мали селяни і робітники — основа суспільства — за Центральної Ради. Тут Директорія не обмежувалась голими гаслами, а конкретно визначала непорушні права трудових класів на власність, підтверджувала найголовніші завоювання у соціальній сфері: "До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. Гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи.

По "наказу № 1, Директорії, селянам" робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим.

Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

В усіх инших галузях життя Директорія так само одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих кляс і шкідливих для всього громадянства" [884].

Оголошені заходи Директорія вважала лише першими кроками революційного поступу. Декларація формулювала вищу мету тогочасної боротьби: "Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права — трудящого народу, — Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові.

Але Директорія вважає, що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим клясам, які суть основою громадянського життя, які творять матеріальні та духовні цінности, які кров'ю й життям своїх членів вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим — робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров'ю" [885].

Природно в документі фіксувалося ставлення і до інших, нетрудових верств суспільства і обґрунтовувалися висновки щодо закономірності їх усунення від влади: "Так звані "пануючі кляси", кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою.

Маючи всі матеріальні, фізичні й духовні засоби, маючи повну волю для організації економичного, політичного життя, ці кляси внесли тільки дезорганізацію й руїну в край. Переслідуючи тільки свої вузько-клясові егоїстичні інтереси, ці кляси вели воістину грабіжницьку політику в краю" [886].

Панівні класи звинувачувались у пограбуванні й передачі в чужі "імперіалістичні руки" значної частини державного майна, в тому, що довели господарство краю до занепаду, злиденного стану, що породили нечувану спекуляцію, що правили "методом безоглядного терору й насильства". "Закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкіри, випікання очей так званими "поміщицькими карателями" були цілком нормальними способами управління народом.