Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Проте юрби голодних і обдертих українських вояків, що поверталися з фронтів світової війни та полону, було надзвичайно важко знову поставити "під кріс". На пропозицію приєднатися до українського війська з їхніх вуст лунала типова відповідь: "Я вже три роки в плену наголодувався, набідився, воювати мені остогидло; ви, молодики, воюйте, коли охота, а я йду до жінки, до дітей" [774].

У прийнятих УНРадою та УГВК 5 листопада зверненнях "Українські вояки!" та "Під оружжя!" справа створення української армії вже підносилася до рівня першочергового державного завдання: "Мусимо мати передовсім своє військо"; "коли в нас буде велика національна армія, то трудна справа упорядкування нової держави зробиться скоро і легко…". До армії повинна була "записатися" кожна здорова особа [775]. Водночас, ці заклики апелювали до національного сумління вояцтва та цивільного населення, тому вони мали, так би мовити, "громадянсько-зобов'язувальний характер". У першій половині листопада 1918 р. на території Східної Галичини при місцевих органах влади почали створюватися українські "поборові" (мобілізаційні) комісії. Серед добровольців було найбільше молоді. Разом з тим, слід визнати, що серед частини українського громадянства ще не сформувалися державницькі позиції, переважали пацифістські погляди.

Тому під час доленосних подій воно зайняло пасивну очікувальну позицію. Серед селянства, що було змушене відбувати військову повинність у чужій за духом австрійській армії, вкорінилося ставлення до будь-якого війська як до дошкульного лиха. Більшість інтелігенції також мала відверту відразу до військової справи, вбачаючи в офіцерах "дармоїдів", які лише те й роблять, що знущаються з простих вояків — "жертв мілітаризму". Як вже відзначалося, не було підстав покладати великих надій і на українських вояків, які щойно поверталися зфронтів світової війни.

Попри таке становище, порівняно з УНР, військове будівництво ЗУНР розгорталося організованіше і цілеспрямованіше. У Галичині було менше "анархічно-демократичних віяній" воєнно-революційного часу, які, пануючи на Наддніпрянщині, завдали великої шкоди справі оборони молодої української держави. Тому незважаючи на незначний внутрішній потенціал, у цій царині було досягнуто помітних успіхів. Місцевим політикам вдалося уникнути партійного протиборства навколо армії, надавши справі її будівництва загальнонаціональної значущості.

Водночас, галицьким українцям при створенні мілітарної сили, що мала захистити їхню державність, доводилося долати значні труднощі. Порівняно з наддніпрянцями, як і з інонаціональними сусідами, вони могли спиратися на значно менші матеріальні та людські ресурси. Східна Галичина фактично не мала власної військової промисловості. Постійно давався взнаки брак фахових кадрів: на тисячу офіцерів австрійської армії припадало 27 поляків і лише два українці [776]. На реалізацію воєнно-стратегічних планів негативно впливала мінлива зовнішньополітична ситуація.

Основи організації збройних сил західноукраїнської держави були закладені вже під час львівських боїв. Цей початковий період визвольної боротьби виявив симптоматичне явище, пов'язане з браком українських кадрів, які могли б ефективно діяти на посадах вищого військового командування. Після відставки Д. Вітовського, 5 листопада 1918 р. командування українськими військами у Львові офіційно перейшло до отамана УСС Г. Коссака, який був недостатньо обізнаним зі станом справ, тому не зміг опанувати стратегічною ситуацією. Дещо рішучіших заходів вжив новий командант, полковник Г. Стефанів, якого УНРада призначила на цю посаду 9 листопада. Він упорядкував діяльність штабу та налагодив його зв'язок з окремими частинами, відновив єдине командування в УСС на чолі з сотником О. Букшованим [777].

Цілеспрямовану діяльність щодо організації військових сил ЗУНР започаткувала нарада УГВК 4 листопада, де Д. Вітовський висунув проект створення української національної армії, основою якої мали стати УСС. Першою в її структурі була сформована Начальна Команда — так з 8 листопада стала називатися Українська генеральна військова команда. Головним завданням цього найвищого командного органу, який, до речі, мав ті ж самі функції, що й штаб Дієвої армії УНР, було військово-стратегічне керівництво та організація фронту і прифронтової лінії. На чолі армії стояв Начальний Вождь (командувач), який призначався

УНРадою і відповідав перед нею, його помічник — начальник булави (начальник генерального штабу) — керував оперативним плануванням військових дій. До складу Начальної Команди також входили начальник оперативного відділу та референти з артилерії, амуніції, зв'язку, розвідки, харчування, санітарії, жандармерії, обозу й ін.