Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Після львівського перевороту українська сторона відразу не змогла використати своєї переваги, військово-стратегічна ініціатива поступово перейшла до противника. Це зумовлювалося низкою причин, серед яких головна полягала у неспроможності українського військового керівництва організувати ефективну боротьбу за галицьку столицю. Згідно зі свідченнями мемуаристів, в Українській генеральній команді панував справжній хаос. Через фахову непідготовленість та вразливий характер Д. Вітовський не зміг опанувати ситуацію, а тому, усвідомивши свою безпорадність, уже 2 листопада подав у відставку, чим немало приголомшив уряд [768].

Слід, мабуть, погодитися і з поширеним поглядом, що українські вояки, які не мали фронтового досвіду, елементарно розгубилися у великому місті. Зокрема, польські автори як "щось нечуване" відзначають факт, коли розклеєні по місту листівки "окупанти [українці] не наважувалися здерти" [769]. Водночас, зауважимо, що понад половина жовнірів відразу покинула бойові лави. Вже 3 листопада в них залишилося всього 650 осіб [770].

Після запізнілого приїзду 3 листопада УСС до Львова ця ударна сила, що могла переломити хід подій, не була використана ефективно. Наслідком цього стала втрата залізничного вокзалу, інших стратегічно важливих пунктів. Застосовуючи фронтову тактику лобових атак на польські укріплені пункти, українські війська зазнавали відчутних втрат і не могли переломити ситуацію на свою користь. Втручаючись у здійснення військово-тактичних операцій, український політичний провід, водночас, наполягав на необхідності досягнення порозуміння чи компромісу з поляками, що негативно позначалося па морально-психологічних настроях стрілецтва.

З іншого боку, завдяки вдало обраній тактичній лінії поляки з кожним днем нарощували свій військово-організаційний потенціал. Незважаючи на різну партійну приналежність, їхні таємні військово-політичні організації об'єдналися під одним командуванням і прилучили до себе войовничо настроєні молодіжні, жіночі та інші добровільні організації. Таким чином, польська залога відразу зросла до ста кадрових офіцерів і жовнірів, а також близько 850–900 озброєних цивільних осіб. Їх всіляко підтримувало польське населення, яке чисельно переважало у Львові. 6–9 листопада польсько-український фронт у Львові стабілізувався, обидві сторони намагалися переломити хід подій на свою користь. Під час львівських боїв поляки діяли ефективно і підступно. Вдаючись у скрутні моменти до тактики укладання перемир'я (2, 5, 17 листопада), вони використовували перерви у боях для перегрупування і концентрації сил з метою подальшого наступу.

За таких умов розпочалося формування збройних сил західноукраїнської держави. Важко повністю погодитися з твердженнями окремих військових фахівців, нібито цей процес був "великою імпровізацію від початку і до кінця" [771]. Творці Листопадового зриву і державне керівництво спочатку насправді не передбачали перспективи ведення довготривалої війни, тому до проблеми створення мілітарної сили підходили як до важливого, але, певною мірою, другорядного, навіть символічного атрибуту. Далі справа вирішувалася з урахуванням внутрішнього економічного й людського потенціалу, а також під впливом змін військово-стратегічної, міжнародно-політичної ситуації та багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів. Відтак, враховуючи як європейський досвід, так і здобутки й прорахунки наддніпрянців, провідники західноукраїнської держави дедалі усвідомлювали значущість власної армії, намагалися виробити й втілити в життя концепцію її будівництва.

Уже у двох перших, прийнятих УНРадою 1 і 5 листопада 1918 р. відозвах "До населення м. Львова!" та "Український народе!", при визначенні характеру молодої української держави проголошувалася необхідність її захисту від зовнішніх ворогів. Поряд із закликом зберігати спокій, у цих документах як одне із першочергових завдань висувалася потреба організації "народної армії, народного війська", яку "мусимо зараз створити, а тому зазиваємо всіх українців ставати в її лави" [772].

Однак сподівання, що на хвилі широкого національно-патріотичного піднесення громадянство, передусім молодь та українське вояцтво, яке перебувало в австрійській армії, відразу почнуть масово добровільно вступати до лав українського війська, не виправдалися. У згаданих державних відозвах стверджувалося: "Всі жовняри української народності підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і ириказам установлених нею військових властей… Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнярів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави" [773].