Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У міжнародних, як, втім, і в австрійських та польських політичних колах, проголошення західноукраїнської держави було сприйнято досить спокійно. Тогочасну Європу подібними заявами, які, до того ж, часто мали лише декларативний характер, було важко здивувати. Отже, західноукраїнська державність передусім повинна була стати історичною реалією, а це могло відбутися за двох умов: офіційного схвалення у Відні, або ж засобом власної міліарної сили.

Відвертим нехтуванням існування УНРади та її домагань стало створення 28 жовтня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії (ПЛК), що була покликана забезпечити перехід управління Галичиною від Австрії до Польщі. Цей акт призначили на 1 листопада, коли останній галицький намісник Гуйн мав офіційно передати адміністративну владу новопризначеному генеральному комісару Галичини князю Чорторийському. Внаслідок цього до поляків також мала перейти військова влада в краї [760].

Паралельно з поляками до своєї мети просувалася і УНРада, яка також хотіла отримати владу в Східній Галичині легальним шляхом від віденського уряду. Але галицький намісник відмовився це зробити на вимогу української депутації, що прибула до нього пополудні 31 жовтня. При цьому він, буцімто, додав, що своїх владних повноважень також не передасть і полякам, бо Галичина має залишатися під владою австрійської корони до часу вирішення її статусу мировою конференцією, яка повинна запобігти можливому військовому конфлікту між обома народами [761].

Оскільки документальних підтверджень наведеному немає, навколо нього не згасають гострі суперечки. При цьому одні автори взагалі вважають згаданий політичний демарш галицьких українців "фікцією", "легендою" [762], інші стверджують, що на вимогу віденської делегації УНРади австрійський прем'єр Ламмаша наказав галицькому намісникові передати владу в Східній Галичині українській презентації, але телеграму зцією заявою затримали у Кракові і вона просто не дійшла до Львова [763]. Подальший перебіг подій загалом дає підстави для довіри вищезгаданих мемуарних свід чень К. Левицького, хоча вони, судячи з усього, не можуть претендувати на повне відображення дійсної картини всього, що тоді відбувалося.

Важливо відзначити, що державно-політичні вимоги галицьких українців пульсували у площині здобуття влади мирним шляхом, тому з їхніх програм фактично випадало питання про те, чи зможуть вони втримати владу в краї. Виховані на ґрунті конституціалізму, щирої віри у міцність букви закону, українські провідники надто мало замислювалися над тим, чи погодяться поляки добровільно, не вдаючись до військового спротиву, віддати їм Східну Галичину, включно зі Львовом, вважаючи регіон невід'ємною складовою Речі Посполитої.

Так, щойно проголошена західноукраїнське державне утворення відразу опинилося у стані невизначеності, більше того — перед реальною загрозою знищення. Через проавстрійські орієнтації український політичний провід досі не вдавався до самостійних рішучих кроків. В цей же переломний історичний момент важливу роль у розгортанні подальших подій відіграли українські офіцери. Ще у кінці вересня 1918 р. вони створили таємну організацію, яка згодом стала називатися "Центральний військовий комітет" (ЦВК). Останній встановив зв'язки між військовими частинами краю, здійснив облік потенційних українських та ворожих польських сил, налагодив розвідувальну службу, створив окружні військові комітети тощо. Однак його діяльність стримувалася обмеженістю людського й матеріального потенціалу та іншими чинниками. На зборах 20 жовтня 1918 р. за наполяганням УСС ЦВК очолив Дмитро Вітовський {26} .

Деякі дослідники і мемуаристи стверджують, що свої підготовчі заходи військові здійснювали без порозуміння з політичним проводом, ним не контролювалися. Це не зовсім так. Інша справа, що сама підготовка до можливого збройного виступу потребувала більших людських і технічних ресурсів. Українські військові та політичні діячі не були обізнані з тактикою революційних повстань, а такого роду досвід інших народів ними ніколи не вивчався. Більшість українського вояцтва перебувала на італійському, сербському та інших фронтах світової війни, тому в містах Східної Галичини військові частини, де українці становили більшість, були переважно не бойовими, а допоміжними чи запасними. Таким чином, згідно з підрахунками ЦВК, на 25 жовтня у Львові перебувало всього 2400 українських вояків (з них третина у віці 45–50 років) та 60 офіцерів [764].