Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

«Універсал» С. Петлюри майже нічим не відрізнявся за своїм смислом від «Відозви» Директорії. І в «Універсалі», і у «Відозві» виразно підкреслювалась необхідність оборони суверенітету Української Республіки, плямувався реакційний гетьманський режим, обіцялось повернення революційних здобутків, або, як сказано в «Універсалі» С. Петлюри, — встановлення такого ладу, при якому б на Україні «селяне і робітники стали панами».

Однак невиразність соціально-економічної платформи Директорії на початковому етапі робітничо-селянського повстання проти гетьманщини майже не давалася взнаки. Народні прагнення до знищення гетьмансько-поміщицького режиму також не виходили за межі гасел Директорії. Селяни й робітники прагнули передусім повалити, докорінно винищити гетьманщину, її карні офіцерські загони, скинути з себе поміщицьке ярмо, щоб назавжди відбити в поміщиків бажання і можливість повернутись до своїх колишніх маєтків. «Ті гасла, під якими брала провід над повстанням в свої руки Директорія, тимчасом не ставали в суперечність з цим основним, черговим завданням селянства і робітництва в їх боротьбі з диктатурою поміщиків і капіталістів. В той же час Директорія сміливо брала в свої руки провід над повстанням, мала опорну базу в формі регулярних військових частин (хоч би полк січових стрільців), закроювала справу у всеукраїнському масштабі, була зв'язана з широкими колами української інтелігенції, одним словом, являлась тим давно сподіваним революційним центром, потребу якого вже гостро відчувало українське трудове селянство, не раз жорстоко каране саме через брак такого центру, через сепаратність своїх виступів. В цих об'єктивних умовах лежать причини успіху Директорії на початках її повстанської діяльности» [749].

Появою відозви Директорії УНР до населення, задекларованою в ній програмою, на думку В. Винниченка, було завдано удару в саме серце гетьманщини, від якого вона й загинула. Більше того, «на цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15—XI до Директорії» [750].

Очевидно, в даному разі поважний політичний діяч припускається перебільшення. Адже відозва стала тільки першим кроком до повстання. Його треба було ще довести до перемоги, повалити силою режим, що не збирався підкорятись паперовим наказам.

Однак тут є й своя незаперечна логіка. З моменту створення Директорії та задекларованого нею відновлення Української Народної Республіки й справді розпочався новий етап Української революції.

У 1918 р. революційні процеси захопили в свою сферу й західні терени України. Якщо в попередньому році за ступенем радикальних зрушень під австрійські українці істотно поступалися своїм східним братам, то з наближенням до завершення світової війни вони також помітно активізувалися й рвучко підтяглися до межі здійснення доленосних кроків.

Суперечності в Австро-Угорщині набрали конфліктного характеру не миттєво, а накопичувались поступово. Поневолені народи клаптикової імперії, в їх числі й українці Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття внутрішньо готувалися до самовизначення, визначальними складовими якого була певна форма державності й можливість руху до об’єднання з основним етнічним масивом, що перебував за лінією кордону, за лінією фронту. Як і багато інших знедолених народів Європи, західні українці з великим ентузіазмом сприйняли проголошені 8 лютого 1918 р. президентом США Вудро Вільсоном знамениті 14 пунктів (статей), які мали лягти в основу встановлення нового порядку в післявоєнному світі. Для реалізації прагнень галицьких українців особливе значення мали десята і тринадцята статті, які стверджували необхідність надання народам Австро-Угорської імперії „найширшої можливості автономного розвитку” та відновлення Польської держави в межах території, де етнічне населення становило безсумнівну більшість [751]. Ці та наступні декларативні заяви Вільсона справляли величезний вплив на вихованих в дусі конституціоналізму галицьких політичних лідерів, тому упродовж наступного періоду національно-визвольної боротьби вони постійно робили ставку на сприяння міжнародних чинників, відверто нехтуючи чи недооцінюючи при цьому потенціал власного народу.

Збереженню австрофільських настроїв галицьких політиків певною мірою сприяв і таємний додаток до укладеного 27 січня 1918 р. в Бресті мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу. Він, зокрема зобов’язував Австрію провести до 20 липня поділ Галичини на два окремі коронні краї — польський та український, приєднавши до останнього українську етнічну територію Буковини.