Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Що ж до “законного волевиявлення”, то в революційні часи подібні процедури здебільшого набувають явочного характеру. А вдаються до того усі без винятку політичні чинники. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чимось не подобаються) діяти легітимно, “за правилами”, благодушно забуваючи про “грішки” їх супротивників, що здобували владу в результаті державних переворотів і утримували її воєнним терором?

Однак і тут Д.Яневський чи то не знає, чи (як і в інших випадках) не хоче знати, помічати, що Трудовий Конгрес України, який представляв українську людність переважної більшості регіонів України (у тому числі навіть і західних її теренів — ЗУНР) наприкінці січня 1919 р. офіційно переобрав Директорію у тому ж складі, як її було сформовано у середині листопада 1918 р. Якого ж іще “законного волевиявлення навіть частини українського етносу” потрібно?

Врешті, зовсім незрозуміла логіка історика, за якою феномен Директорії як керівного центру українства — це апріорне ігнорування волевияву росіян, поляків, татар, євреїв. Можна, звичайно, послатись зовсім не на формальний бік справи — увагу до потреб і забезпечення прав усіх національних меншин, якої надавали Директорія, уряд УНР у своїй законотворчості й політичній практиці. Однак, у стилі нав'язуваної Д.Яневським войовничої категоричності, чому б з подібною принциповістю не нагадати автору, який шукає бодай вигаданого приводу для політичного приниження авторитету нації, її керівництва, що Директорія як політичний центр українства, його повстанський центр, як офіційний вищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, головний чинник Української революції у 1918 р., створювалася в першу чергу для того, щоб реалізувати мету українства, переважної більшості населення краю. Для того, щоб згуртувати націю на боротьбу проти планів реанімації єдиної і неподільної Росії (про що маячила не лише значна частина росіян (великоросів) в Україні, а й значною мірою євреїв; проти поляків (не лише тих, що жили в Польщі, а й у Східній Галичині та Західній Волині) і розв'язали агресію проти Західно-Української Народної Республіки з моменту її проголошення, а на захоплених етнічно-українських територіях вчинили кривавий терор проти місцевих українців; проти тих татар, які вели в Криму в 1918 р. шалену антиукраїнську кампанію, а на цьому тлі уряд С.Сулькевича робив усе можливе для реалізації татарсько-сепаратистських замірів …

Отже, у зацитованому абзаці з книги Д.Яневського — ціла низка очевидних елементарних помилок, відвертих підтасовок і фальсифікацій, безапеляційних, неаргументованих висновків, гідних подиву (щоб не зірватись на різкішу кваліфікацію) узагальнень.

Однак, щоб відвести можливі звинувачення не у прямій, а опосередкованій критиці, або ж узагальненнях, зроблених на основі одного (можливо — випадкового?) моменту, можна звернутися й безпосередньо до конкретного історичного епізоду у його відтворенні, інтерпретаціх публіцистом, проілюструвати, як затята тенденційність автора нерідко заводить його на шлях грубих фальсифікацій. Не приховуючи своїх крайніх ворожих антипатій до ідей і практики соціалізму в будь-якому прояві — від більшовицького до національного українського (найяскравіше уособлення тут — В.Винниченко), Д.Яневський множить очевидні нісенітниці. Так, прагнучи одним пострілом „поцілити відразу двох зайців”, він ставить створення Директорії і організацію нею антигетьманського повстання у залежність від волі В.Леніна. „У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, — резонує публіцист, — ленінські делегати Х.Раковський і Д.Мануїльський під час зустрічі з В.Винниченком 3 листопада на квартирі В.Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада (тут цей пасаж підкріплюється посиланнями на виступ В.Барладяну-Бирладника „Повстання проти П.Скоропадського: причини і наслідки” на ювілейній конференції 1993 р. — В.С.). Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів. На цю обставину свого часу звернув увагу П.Солуха, зауваживши, що „з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти Гетьмана Ленінові непотрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові стрільці, ні договір з Мануїльським, ні перемир’я. Прапор повстання, піднятий Директорією, — писав він, — перейшов до рук Леніна. Тепер Москва, без Директорії робитиме повстання за українську радянську владу” [742].