Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

“Очевидний історичний факт, — декларує Д.Яневський — Директорія ніколи ним не була і бути не могла, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу, не кажучи вже про російський, польський, татарський, єврейський — тощо — просто ігнорується. Адже в кращому випадку можна говорити про те, що Директорія спиралася на організовану збройну підтримку озброєних громадян Австро-Угорської імперії українського походження — Корпус Українських Січових Стрільців, іррегулярних озброєних загонів частини селянства Наддніпрянської України та лідерів деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків з гучними назвами типу “українська соціал-демократична партія” [741].

Можливо комусь було б і легше від того, коли б Директорія керівним центром українства “не була і бути не могла”. Однак, куди подітись від усім добре відомих фактів? Навколо кого ж об'єдналися учасники антигетьманського повстання — українці, що практично миттєво унеможливило існування режиму П.Скоропадського (його агонію на місяць пролонгували австро-німецькі окупанти)? Хто ж як не Директорія стала центром (ініціатором, організатором, керівником) мас (звісно, українських), які піднялися за відновлення Української Народної Республіки?

А це принижене, пограбоване, зтероризоване окупантами й охоронними структурами гетьманату селянство, яке перебувало у стані перманентної війни проти влади (останнє знаходив мужність визнати і один з міністрів уряду Української Держави, авторитетний історик Д.Дорошенко). Так, це воно склало “іррегулярні” озброєні загони, стихійно й інстинктивно ставши під оруду Директорії, а не її супротивника.

Ядро повстанців на початковому етапі справді представляли січові стрільці — українські військовополонені Першої світової війни, етнічне походження яких, вочевидь, у тих конкретних обставинах переважило факт їхнього колишнього громадянства, визначило місце в боротьбі за національну республікансько-демократичну державність. До речі, мабуть, не зайве буде згадати про те, що на момент виступу січовиків проти гетьмана такої держави як Австро-Угорська імперія не існувало, що вже кілька тижнів існувала ЗУНР, а відтак апеляція до австро-угорського громадянства січових стрільців абсолютно недоречна, з будь-якої точки зору.

Ті, хто іменується Д.Яневським “лідерами деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” насправді репрезентували накрупніші найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися дуже складні процеси розмежувань і розколів, зменшувалася їх загальна чисельність. Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час (як і за всю добу Української революції) просто не існувало.

Що ж до “радикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” то ними насправді були, як згадувалося вище, ліві українські соціал-демократи (вихідці з УСРДП), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також “боротьбисти”, які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її центральної течії. Відтак справжні “ультрарадикали” “національно-соціалістичних гуртків” жодного відношення до Директорії не мали. Домінуючі позиції в останній здобули центристські елементи (і це просто порівняно “лівіші” від відверто правих, однак усе ж центристські, за нині вживаною термінологією — “лівоцентристські” сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не змогла жодна тодішня політична організація.

У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації, хоча Д.Яневський наполягає на тому, що за Директорією “не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу”. Однак, по-перше, уже названі ним самим складники сумарно, безперечно, є “частина українського етносу”. І, по-друге, ця частина — у конкретно-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. — це ще й більшість політично активного, приведеного в революційний рух українства. Доля революцій, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою і врешті-решт залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це підтверджено досвідом багатьох країн). В усякому разі, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно протистояли (боролись) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія, то неспростовну відповідь дали історичні результати — зникнення авторитарно-монархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки-небудь помітної підтримки нацією.