Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У цей час Польща сама знаходилася у важкому становищі, тому варшавський уряд не міг істотно впливати на збройний конфлікт у Східній Галичині. З приходом 11 листопада 1918 р. до влади Юзефа Пілсудського активізувалася боротьба за звільнення польських земель від німецької окупації, проте у державному керівництві не було одностайності щодо шляхів вирішення польсько-українського конфлікту. Захоплена гаслами Антанти про самовизначення народів частина польських політиків і військових виступала за відновлення Польської держави лише на власній етнічній території. Зокрема, військовий міністр Ридз-Смилка (до речі, його мати була українкою), всіляко стримував відправлення польських військ на львівський фронт [785]. Але, зважаючи на постійні прохання польської людності захистити від "нечуваних українських знущань" (польські мемуаристи згодом визнавали, що то була свідома дезінформація), Варшава вдалася до рішучих заходів.

Уже на середину листопада завдяки внутрішній мобілізації і проникнення у Львів дрібних груп легіонерів чисельність польських військ тут становила 450 офіцерів та 3,7 тис. жовнірів. З прибуттям загону "Одсєч" і краківської частини генерала Роя 21 листопада польські сили у столиці Галичини зросли до 6,7 тис. Отже, у кількісному відношенні вони більше ніж удвічі переважали українські війська. Вищою була і їх боєспроможність [786].

Хід львівських боїв, вірогідно, могла переломити допомога Наддніпрянської України. Однак перші військово-політичні стосунки між керівництвом Української Держави і ЗУНР не принесли вагомих наслідків. Ще 5 листопада 1918 р. УНРада направила до Києва делегацію на чолі з О. Назаруком та В. Шухевичем. Під час її переговорів з Павлом Скоропадським гетьман погодився відправити до Галичини Корпус Січових Стрільців (СС) Євгена Коновальця — найбоєздатнішу частину, що тоді складалася з тисячі вояків, 30 офіцерів, кінної сотні і батареї. Але на зустрічі з О. Назаруком 13 листопада керівний виборний орган СС — Стрілецька рада, заявила, що доля української державності буде вирішуватися у Києві, а не у Львові, тому "не вільно відпускати зі Стрілецтва ані одного багнета". Відтак, з Наддніпрянщини вислали лише загін отамана Долуда (45 козаків), що спричинило поширення серед поляків безлічі чуток про величезну допомогу зі Східної України [787].

Внаслідок польського наступу 21 листопада 1918 р. українські війська за наказом командування без бою залишили Львів.

В історико-мемуарній літературі точаться численні дискусії з приводу виправданості такого відступу [788]. Польські автори зі свого боку називають його "дивом" і "подарунком долі", бо поляки також обговорювали плани про можливість залишення галицької столиці. Не занурюючись у з'ясування суті цього питання, варто відзначити, що ці події відкрили другий етап польсько-української війни у Східній Галичині та значною мірою зумовили їх загальний вислід.

Період з 22 листопада до 10 грудня 1918 р. став свого роду підготовчим етапом для переходу від локальних до широкомасштабних бойових дій, коли сторони, які ворогували, перегруповували сили та нагромаджували військовий потенціал. Розширення фронтової лінії змушувало шукати нові воєнно-стратегічні концепції ведення війни. Поряд із внутрішнім потенціалом західноукраїнської та польської суспільностей (співвідношення людських і матеріальних ресурсів між Східною Галичиною та Польщею становило приблизно 1: 5 на користь останньої) [789]на розвиток збройного конфлікту посилювалися впливи міжнародних чинників.

Особливого значення набували стосунки галичан із наддніпрянськими українцями, дедалі рельєфніше вимальовувалися розрахунки посилення позицій через об’єднання обох гілок нації.

Щодо осені 1918 р. можна вести мову про переплетіння в суспільному житті України відразу кількох груп антагоністичних суперечностей. Не міг розв’язати миром питання про владу з гетьманатом не лише республікансько-демократичний табір Української революції. Не могли примиритися і різноспрямовані інтереси української людності Австро-Угорської імперії, що відійшла в небуття, й відроджуваної польської державності. Лише через крайній варіант — військовий чинник — вважали за найдоцільніше розв’язувати суперечності румуни з українцями Північної Буковини, а угорці — із закарпатцями.

Врешті виявляли дедалі більшу готовність втрутитися у вирішальну військову боротьбу за владу й найрадикальніші сили в Україні, осереддям яких були комуністи. Оправившись після серпневих невдач і поразок, Компартія (більшовиків) України критично аналізувала нагромаджений досвід, виносила необхідні уроки, перегрупувала ряди й без довгих зволікань почала підготовку до нових битв. Так, наприклад, газета „Киевский коммунист” здійснила принципову оцінку попередніх етапів боротьби і заключила спеціальну статтю висновками: „Досвід серпневої боротьби говорить нам про те ж, про що сказав нам наш партійний з’їзд: побільше організації, більше єдності й згуртованості, міцніше будувати партію, партією й революційними комітетами зв’язати в одне [ціле] всіх робітників і найбідніших селян… Легко померти в героїчній сутичці — важко місяцями вперто боротись за радянську владу, іноді відступаючи, лавіруючи, щоб пізніше ще з більшою силою бити ворога.