Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Шлях легкої миттєвої перемоги закритий перед нами — нам належить вперта довга боротьба…” [790].

На кінцевий успіх можна було розраховувати лише за наявності серйозних військових сил. Тому у нейтральній зоні (вузькій смужці на півночі Чернігівщини — її ширина коливалася від 10 до 30 км) більшовики почали формувати із решток партизанських загонів, що змогли пробитися з різних районів окупованої України, дві повстанські дивізії. Значний внесок у цю справу зробили В.Боженко, А.Іванов, М.Кирпонос, М.Крапив’янський, І.Локотош, І.Петриківський, В.Примаков, Т.Черняк, М.Щорс.

Відставка Г.Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е.Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по-суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.

„Ліві” мали на форумі деяку чисельну перевагу, що зумовило непростий характер обговорення внесених до порядку денного питань, сутність ухвалених рішень.

Як і на установчому з’їзді, ключову роль знову відігравав Г.Пятаков. Він зробив основну доповідь — про діяльність ЦК, виступив із співдоповіддю про поточний момент, брав участь у обговоренні багатьох інших пунктів порядку денного, тобто дійово впливав на процес вироблення тогочасного політичного курсу, пошук шляхів його здійснення.

З'їзд іще раз засвідчив, що змусити лідера „лівих” відступитися від переконань, здати позиції — зовсім не у його вдачі. Уже у вступному слові Г.Пятаков пристрасно доводив, що "світова революція йде, світова революція відчувається всіма нами" і від імені Центрального Комітету запропонував проект відозви до робітників усіх країн. У одностайно схваленому документі висловлювалась непохитна віра в скору перемогу трудящих України й Росії над своїми ворогами, недалеке об'єднання двох радянських республік, готовність допомогти всіма силами справі торжества світової революції [791].

Водночас група "лівих" заявила рішучий протест з приводу дій правих, зокрема виступу Е. Квірінга, який після привітання Петриківським делегатів форуму від імені Першої дивізії повстанських військ Радянської України став дорікати повстанцям за авантюризм їх намірів здійснити захоплення ряду населених пунктів, а ЦВРК — за відсутність принципової витриманої лінії. Виник гострий конфлікт, який не вдалось погасити, незважаючи на всі зусилля навіть присутньому на з'їзді члену ЦК РКП(б) Л. Каменєву [792].

Природно, що в основній на з'їзді доповіді про діяльність ЦК КП(б)У, а також у досить розлогій за обсягом заключній промові з цього питання Г. Пятаков зробив усе, щоб переконати делегатів форуму у принциповій вірності здійснюваного курсу, в тому числі і щодо серпневих повстань. Оцінюючи накази № 1 і № 2, він наголосив, що "вони, безперечно, відіграли позитивну роль в рості нашої революції, революціонізуванні німецької армії і в її розкладі" [793]. Г. Пятаков також підкреслив ту обставину, що формування регулярних повстанських частин відбулося після згаданих наказів, після подій, які вони зумовили.

В такому ж дусі, а можливо й ще наступальніше побудував звіт про діяльність Центрального військово-революційного комітету його голова А. Бубнов [794].

Однак з боку правих (співдоповідачем від "меншості" ЦК виступив Е. Квірінг) було здійснено достатньо ефективну критичну атаку, і Г. Пятаков змушений був визнати, що мали місце "невірні кроки ЦК", що "ми, безсумнівно, переоцінювали свої сили і переоцінювали швидкість розвитку руху" [795].

Основний висновок, який виніс тепер уже колишній секре-тар ЦК КП(б)У з критичного аналізу дій Центрального Комітету і його особистих кроків, полягав у тому, що "партизанська війна і збройне повстання на Україні були організовані погано. Це правда. Однак з цього зовсім не виходить, що повстання і партизанську війну не слід організовувати, а виходить лише те, що треба, відкинувши всі суперечності, організувати цей рух добре” [796].

Г. Пятакова помітно не збентежило те, що II з'їзд КП(б)У ухвалив резолюцію, у якій визнав "політичну лінію ЦК невірною, організаційну діяльність незадовільною" [797]. Начебто нічого не сталося, він з таким же азартом відстоював свої "ліві" погляди і під час обговорення питання про поточний момент, де основним доповідачем від ЦК РКП(б) був Л. Каменєв [798].

Останній закликав комуністів України надалі утримуватись від партизанських дій, які начебто не мали належної перспективи, а були відчайдушним спротивом переважаючій силі ворога, й чекати невизначений термін з генеральним виступом: «… Не піддавайтесь нетерпінню і законному революційному гніву, — звертався Л. Каменєв до делегатів з'їзду. — Ви повинні дати собі звіт у тому, що, можливо, 2–3 тижні, а можливо, 2–3 місяці нам доведеться ще терпіти насильницький гніт окупації… Ми повинні терпіти, повинні вичікувати і залізною рукою стиснути своє полум'яне серце революціонера до того часу, коли ми зможемо повести свої війська не на партизанську війну, а на переможну війну зі всілякими гнобителями. Дорога на Київ і утвердження там Радянської влади лежить зараз не через Стародуб, не через Ніжин; дорога до відродження на Україні Радянської влади лежить через Ростов; ми прийдемо до перемоги в Києві не через партизанські виступи і не через Стародуб; [шлях] лежить через розбиті виступи контрреволюції на Ростов і Вороніж Ми там зосередимо свої сили, тому що там найслабкіші пункти, тому що там немає з'єднання німецької сили з силами російської контрреволюції, тому що ми входимо, таким чином, у Донецький басейн, і наші війська перетворють Донецький басейн на центр подальшого наступу» [799].