Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

26 серпня 1918 р. гетьман затвердив “Положення про Чорноморський козачий кош”. Соціальною базою нової військової частини стали представники заможних верств населення України. Кош комплектувався за круговою порукою й по рекомендації старшин. Основою кошу стали 12 пластунських сотень.

Гетьманський режим прагнув, щоб увесь тягар військової повинності ліг на заможне сільське населення Української Держави, яке він вважав найконсервативнішим та стабільним класом. Першим військовим формуванням такого типу стала Окрема Сердюцька дивізія. У липні 1918 р. уряд оголосив набір новобранців до дивізії — добровольців у віці від 18 до 25 років. Одночасно затверджено постанову Ради міністрів про виділення міністерству військових справ і флоту близько 63 млн. крб. на витрати щодо комплектування нової української дивізії. Ця військова частина мала складатися з чотирьох Сердюцьких піших, Сердюцько-Лубенського кінно-козачого та легкого Сердюцького гарматного полків, інженерної сотні й кінного дивізіону. Командиром дивізії гетьман призначив полковника О. Клименка.

Однак заможне українське селянство так і не стало соціальною базою армії гетьманату. Це призвело до певних труднощів при комплектуванні військових частин. Вони дедалі збільшувалися з прийняттям рішення про формування добровольчих загонів хліборобів та охоронних загонів при губернських і повітових старостах. На них покладалися обов’язки охорони своєї ж власності та порядку в повітах. Заможне населення України більш охоче йшло в ці утворення, ніж до армії. В результаті Сердюцька дивізія тривалий час залишилася єдиною військовою частиною такого типу. Не покращило становища й оприлюднення універсалу П. Скоропадського про відновлення козацького стану в Україні.

Не вирішеним залишилося й формування українського війська з патріотично налаштованих вояків та старшин. Розв’язати це завдання мав наказ міністра О. Рогози від 29 червня 1918 р. Адже головною умовою вступу до української армії було визнано безумовну вірність ідеї незалежності України. Першим ударом по цій вимозі став наказ військового міністра від 15 липня “Про звільнення з частин, штабів управлінь і закладів офіцерів в запас чи відставку”. Звільненню підлягали офіцери, що були призвані до війська під час війни в званні прапорщика чи закінчили воєнні училища скороченого курсу, а також отримали офіцерські звання за бойові заслуги [538]. При цьому не було враховано той факт, що саме ця категорія охоплювала переважну більшість патріотично налаштованих українців-офіцерів. Виконання наказу призвело до того, що в армії значно зросла кількість проросійськи орієнтованих офіцерів. Їх чисельність збільшилася після прийняття 20 жовтня 1918 р. закону “Про облік і заклик перебуваючих в межах Української держави офіцерів, унтер-офіцерів колишньої російської армії та колишніх юнкерів військових шкіл”. З них були сформовані зразково-інструкторські військові частини, які мали керуватися статутами російської армії, прийнятими до 1 березня 1917 р. [539]

Ці рішення гетьманського уряду призвели до загострення взаємин між значною частиною офіцерів та патріотично налаштованими козаками-українцями. Не зовсім вдалим можна вважати і призначення на посаду міністра військових справ і флоту генерала О. Рогози, якому начальник штабу гетьмана генерал Стелецький дав таку характеристику: “Старець Рогоза по суті справи військового міністерства не втручався, він навіть дуже часто не відвідував Ради міністрів, де серед філософствуючих кадетів почував себе незручно” [540]. За міністра все робили його заступники — О. Сливинський і О. Лігнау. Останній же був людиною дріб’язковою, не терпів ніяких нововведень і починань. Це призводило до частих конфліктів між ними.

Крім регулярної армії, в Українській державі існували охоронні сотні. Вони створювалися при губерніальних і повітових комендантах. Згодом їх об`єднали в окремі місцеві бригади. На них покладалися функції внутрішніх військ. Місцеві бригади були безпосередньо підпорядковані Головному штабу Української Держави.

За процесами військового будівництва в Україні уважно пильнували окупаційні власті. Не зацікавлені в реальному посиленні влади гетьмана, вони всіляко заважали плідній роботі в цій сфері, обмежуючи зусилля української влади стадією планів, заяв, проектів і рішень, від яких до втілення в життя залишалася досить велика дистанція. П. Скоропадський помітно нервував, але поробити нічого не міг. А відтак і у внутрішній і у зовнішній політиці доводилося рахуватися в першу чергу не з нагальними потребами власного народу, а забезпечувати умови для реалізації чужих інтересів.