Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У ньому, зокрема, визначалося сім видів покарань: позбавлення всіх особистих прав; ув’язнення; великий штраф; відшкодування у розмірі не менше подвійної суми перевищення граничних цін; конфіскація майна; сплата судових витрат та заборона торгувати. Усі справи про перевищення граничних

цін та спекуляцію передавалися до компетенції окружних судів, у засіданнях яких заборонялося брати участь присяжним засідателям. Вироки окружних судів вважалися остаточними й оскарженню не підлягали.

В Українській Державі грубо зневажалися, ігнорувалися права й свободи людини. Це, зокрема, стосувалося надання переважній більшості законів зворотної сили; гіперболізації виняткової і виключної підсудності; можливості визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням; дозволу на слухання окремих справ без участі адвоката; неможливості для громадян оскаржити рішення військових судів; перевищення компетенції останніх щодо цивільних громадян; практики розгляду кримінальних справ без дізнання і слідства; відсутності чіткого розмежування карної й адміністративної відповідальності; заборони колишнім засудженим мешкати в окремих місцевостях; надання старостам та отаманам права притягати громадян не лише до адміністративної, але й до кримінальної відповідальності; дозволи на арешти без суду і слідства; застосування примусового вислання до двох років за рішенням службових осіб; позасудового розгляду кримінальних справ тощо [534].

Однак навести порядок в державі лише за допомогою арештів, інших репресивних заходів не вдавалося. Навпаки, проти дій І. Кістяківського виступили представники всіх політичних партій. Не підтримували політику “твердого курсу” й міністри-ліберали: М. Василенко, С. Гутник та В. Зіньківський. У міністра внутрішніх справ загострилися стосунки й з німецьким командуванням, яке він звинуватив у тому, що воно знало про таємні переговори між В. Винниченком (головою опозиційного Гетьманату Українського національного союзу) і Х. Раковським (керівником делегації РСФРР на мирних переговорах з Українською Державою) й не повідомило про це український уряд. У жовтні 1918 р. Державна варта зробила обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії, де знайшла документи, що підтверджували звинувачення І. Кістяківського. Німці ж почали вимагати повернення документів та відставки міністра внутрішніх справ. На захист Кістяківського виступило 9 гетьманських міністрів. Це призвело до кризи Ради міністрів.

Чимало зусиль керівництво Гетьманату докладало до того, щоб встановити контроль над добровольчими збройними формуваннями, які виникли ще з початку весни 1918 р. Планувалося обмежити їхню діяльність охороною громадського спокою та залучати такі загони до придушення антигетьманських повстань. Правовим документом, що узаконив існування хліборобських загонів в Українській Державі, став обіжник міністра внутрішніх справ І. Кістяківського до губернських старост від 13 серпня 1918 р.

Важливим елементом загальних національно-правових основ Української Держави став “Універсал Його світлості Ясновельможного Пана Гетьмана Усієї України та військ козацьких Павла Скоропадського до народу українського” від 16 жовтня 1918 р., який оголошував про відновлення українського козацтва. Воно мало стати “твердою опорою для проведення в життя і свідомість українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту [535].

Значний вплив на формування основних напрямів внутрішньої політики Української Держави мали й інші гетьманські грамоти та відручні листи.

2 липня 1918 р. П. Скоропадський затвердив закон “Про громадянство Української Держави”. Згідно четвертої статті цього законодавчого акту всі російські піддані, тобто всі мешканці українських губерній, які перебували на території України в день прийняття цього законопроекту, отримали українське громадянство. Ті, хто не бажав цього, мали до 2 серпня 1918 р. подати до місцевих органів влади відповідну заяву. Статті цього закону чітко визначали умови, за яких українське громадянство могли отримати іноземці. Головною умовою було те, що вони протягом трьох попередніх років мали проживати на території України.

До національно-правових основ Гетьманату відносилися й спеціальні законодавчі акти. Зокрема, тимчасовий закон “Про Верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 р. передбачав створення у таких випадках тріумвірату — колегії верховних правителів держави з трьох осіб. Одного з них визначав сам гетьман, одного обирав Державний сенат і одного — Рада міністрів. Через два дні після прийняття цього закону гетьман визначив своїми кандидатами Д. Дорошенка та С. Завадського.