Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Однак вони так і залишились нереалізованими. В подальшому — в громадянську війну, і особливо, остаточно — в післяленінський період у партійному будівництві вони були навіть засуджені і відкинуті. А це, в свою чергу, мало свої «плюси», однак мало і «мінуси».

В умовах окупації України резолюцію «Про партію» не можна було опублікувати, щоб не дати німецьким окупантам приводу звинуватити РКП(б) та уряд радянської Росії в порушенні Брестського миру, зірвати тим самим мирну передишку країни рад.

В офіційному повідомленні про І з'їзд КП(б)У з тактичних і дипломатичних міркувань було зазначено: «Тепер формально закріплено самостійність українських організацій у питаннях української роботи, яка стала фактом уже давно. Відмінність у міжнародному становищі відмінність політичних завдань силоміць відірвали українських комуністів від Російської Комуністичної партії. Але створення окремі Української партії — не завоювання для українських комуністів, а тяжка необхідність» [520].

В останній день роботи з'їзду — 12 липня було розглянуто організаційне питання. У відповідній резолюції, з'їзд постановив створити на окупованій території України обласні партійні організації. Обласні комітети партії, говорилося резолюції, «діють під керівництвом ЦК КПУ і підлягають його постановам; зносини з ЦК РКП ці обласні комітети ведуть через ЦК КПУ [521]. Для допомоги ЦК КП(б)У і підпільним партійним організаціям на території радянської Росії пропонувалося створити Закордонне бюро ЦК КП(б)У.

В питанні про назву партії, з'їзду, Центрального Комітету, Центрального органу партії з'їзд без дебатів постановив: «1. Партію назвати «Комуністична партія (більшовиків) України; 2. Центральний Комітет назвати: «Центральний Комітет Комуністичної партії України»; 3. Центральний орган назвати: «Коммунист»; 4. З'їзд назвати: «І з'їзд Комуністичні партії (більшовиків) України» [522].

З'їзд схвалив також входження в КП(б)У лівих українських соціал-демократів, які порвали зв'язки з УСДРП, визнали себе комуністам (більшовиками) і працювали разом з комуністами в одних організаціях.

До Центрального Комітету були одноголосно обрані 15 членів: І. Амосов, А. Бубнов, П. Буценко, Ш. Грузман, В. Затонський, Л. Картвелішвілі, Е. Квірінг, С. Косіор, І. Крейсберг, Ю. Лутовинов, Г. Пятаков, П. Ровнер, Л. Тарський, Р. Фарбман, І. Шварц. Склад кандидатів у члени ЦК КП(б)У (їх було 6) повністю встановити не вдалося й до цього часу. Список їх у стенограмі з'їзду не зберігся. За матеріалами наступних пленумів ЦК та іншими даними відомо, що кандидатами у члени ЦК були обрані М. Скрипник, М. Майоров, П. Слинько [523]. Можна зробити припущення, що кандидатами у члени ЦК були також Я. Яковлєв, Д. Лебідь і Я. Гамарник. На першому Пленумі ЦК КП(б)У 13 липня 1918 р. секретарем Центрального комітету партії було обрано Г. Пятакова. Разом з Е. Квірінгом, С. Косіором, В. Затонським, І. Шварцом вони утворили Закордонне бюро ЦК [524].

Створення Компартії України надало значного імпульсу відродженню і консолідації місцевих більшовицьких організацій, постановці всієї партійної роботи, стало важливою передумовою нового етапу боротьби за маси і їх мобілізації на нові революційні виступи. З цього погляду оформлення КП(б)У стало важливою віхою розвитку суспільної ситуації в Україні не лише в 1918 р., а на значно тривалішу перспективу, мало у повному смислі слова доленосний характер і наслідки.

У великій політиці нерідко справжні цілі старанно маскуються, так що опоненти не в спромозі відразу їх розпізнати, або ж певний час — до дезавуювання досвідом — не можуть знайти достатньо переконливих, предметних аргументів навіть для їх критики.

У випадку з гетьманатом все було інакше. Стратегія П. Скоропадського від перших же кроків була гранично прозорою, а тому й обґрунтоване її сприйняття всіма політичними силами виявилося майже блискавичним. Подальші події лише підтверджували висхідні принципові позиції сторін, природно дедалі конкретизуючи, з одного боку, державний курс, урядову політику, з іншого — додаючи нових підстав і мотивів для відповідного реагування.

Звичайно, П. Скоропадський не міг не вдаватися до мімікрії. Вперше в житті написавши своє ім’я українською мовою 29 квітня 1918 р. під Грамотою, за якою ставав одноосібним правителем України, гетьман намагався всіляко демонструвати розуміння національних проблем, турботу про всебічний розвиток українства, врахування його інтересів.