Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У спадок від Центральної Ради керівництву Української Держави залишилася й значна заборгованість заробітної плати робітникам. Негативно впливало на стан справ також те, що власники підприємств не поспішали ліквідовувати цю заборгованість. Тому вже в травні 1918р. профспілкові організації України стали ініціаторами робітничих виступів з вимогами своєчасної виплати заробітної плати і поліпшення економічних умов праці. Першими з цими вимогами виступили металісти Києва, а згодом їх підтримали машинобудівники Миколаєва, Катеринослава, Одеси, Харкова.

На противагу цьому власники промислових підприємств намагалися обмежити вплив профспілкових комітетів на фабриках та заводах. Проти багатьох профспілкових лідерів почалися гоніння. Ситуація загострювалася тим, що на державному рівні не були окреслені права комітетів та профспілкових організацій, оскільки відповідні закони Центральної Ради були відмінені. Тільки 29 червня 1918р. обіжником міністра праці була визначена компетенція цих органів. Вони мали займатися захистом професійних інтересів робітників і піклуватися про їх побут. Заводським комітетам заборонялося втручатися у фінансові, економічні, технічні питання та управління підприємствами. Їхні повноваження не повинні були суперечити закону Центральної Ради “Про робітничі комітети” від 25 листопада 1917р. Всім іншим робітничим організаціям непрофесійного характеру заборонялося впливати на життя заводів та фабрик. Кошти та майно, які були захоплені робітничими організаціями, слід було повернути колишнім власникам. Цим документом обмежувалася діяльність профспілок на підприємствах загальнодержавного та муніципального значення. Зокрема, заборонялися страйки в державних установах, на транспорті й електростанціях, об’єктах водопостачання та пекарнях [547].

На всіх інших підприємствах заводські комітети могли організовувати страйки, якщо підприємці не задовольняли законні вимоги працюючих. При цьому заборонялося застосовувати насильницькі дії: псувати майно і машини, усувати працівників з їхніх робочих місць та чинити інші протиправні дії.

Обіжник міністра праці від 29 червня 1918р. зобов’язував власників підприємств беззастережно виконувати договори особистого найму. Однак у ньому нічого не говорилося про колективні угоди, чим значно обмежувалися повноваження профспілкових комітетів. Всі трудові конфлікти між робітниками та власниками заводів і фабрик мали розглядатися в адміністративному порядку. Коли ж сторони не могли узгодити спірних питань, то справи могли вирішуватися в судовому порядку [548].

Нескладні конфлікти між власниками та працюючими мали розглядатися комісарами міністерства праці. Тривалий час законодавчою базою їхньої діяльності були закони Тимчасового уряду “Про примирчі інстанції” від 5 серпня 1917 р. та “Про охорону праці” від 22 червня того ж року. Тільки 7 вересня 1918 р., були чітко окреслені повноваження цих комісарів. Саме в цей день побачив світ обіжник міністра праці “Правила про розгляд справ між роботодавцями та робітниками”. До компетенції комісарів були віднесені всі суперечливі питання, пов’язані з договорами найму та умовами життя й праці на тому чи іншому підприємстві. Комісари не могли розглядати тільки питання страхування від нещасних випадків та відшкодування потерпілим [549].

У травні-липні 1918 р. Рада Міністрів та місцеві органи влади забороняли проведення форумів профспілок, які виступали за підписання з власниками підприємств колективних договорів. Зокрема, були заборонені крайовий з’їзд представників союзу робітників-металістів Донецько-Криворізького басейну, Всеукраїнський з’їзд професійних спілок робітників хімічної та скляної промисловості й інші.

Керівництво Української Держави прагнуло підвести під розв’язання суперечностей між робітниками та власниками підприємств відповідну правову основу. Тому 3 червня 1918 р. Мала Рада міністрів прийняла рішення створити при міністерстві праці “Комітет Труда”, який мав попередньо обговорювати законопроекти, що торкалися взаємин між підприємцями та працюючими. 15 липня П. Скоропадський затвердив спеціальний закон, який окреслював коло повноважень та визначив склад комітету.

У травні-червні 1918 р. погіршилося становище робітників Донбасу. Погана питна вода, спека й антисанітарні умови праці сприяли розвитку епідемічних захворювань. Та найбільші проблеми виникали з постачанням продовольства. Для жителів Донбасу потрібно було як мінімум 900 вагонів хліба щомісяця (з розрахунку один фунт на чоловіка в день). І якщо ця норма постійно порушувалася раніше, то з початком окупації, коли непорушним пріоритетом стали відправлення продовольства до Німеччини й Австро-Угорщини, про безперебійність постачання і стабільні ціни годі було й мріяти. Останні, у буквальному розумінні слова, галопували, різко ускладнюючи й без того злиденне животіння робітництва. Ситуація набрала перманентно-вибухонебезпечного характеру.