Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

То ж не дивно, що доба гетьманату ознаменувалася дальшим падінням продуктивних сил, що розпочалося ще з вибухом світової війни.

У 1918 р. з 63 доменних печей в Україні працювало лише 4, зі 102 мартенів — лише 7. Видобуток руди впав порівняно з 1913 р. у 17 разів, виробництво сталі — в 13, прокату — в 15 разів. Навіть видобуток вугілля скоротився у 3 рази, а вантажообіг залізниць зменшився у 10–12 разів [541].

Безробіття сягнуло в деяких містах 80–90 % раніше зайнятих робітників. Для працюючих збільшувався робітничий день, а зарплата невпинно падала. В багатьох місцях її взагалі не виплачували [542].

Майже наполовину скоротились посівні площі. Занепадала харчова промисловість. З урожаю буряків 1918 р. цукру було одержано в 4 рази менше, ніж попереднього року, 40 % буряків взагалі згнили на заводах [543].

Пограбування окупантами продовольчих ресурсів не виключало й перспективи голоду. Загалом же країні загрожував господарський колапс.

Єдина сфера, в якій досягнення гетьманату були безперечними, це національно-культурне будівництво. Хоча перші історики Української революції й політичні супротивники П. Скоропадського й вважали створення Української Академії Наук, відкриття українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, заснування десятків українських гімназій тощо більше декоративними, ніж сутнісними, такими, що не торкнулися „низів” науки й культури, а то й стали рухом назад від системної українізації 1917 р. [544], відзначене було започатковано, стало реальністю саме за правління П.Скоропадського. То ж, мабуть, не варто применшувати того, що об’єктивно належить добі гетьманату.

Інша справа, що маючи самодостатнє, навіть у окремих елементах історичне, неминуче значення, в конкретних обставинах гострої суспільної боротьби такі моменти у більшості виявилися малопоміченими, особливо ж тими силами, які потрапили у незносну соціальну скруту й саме з урахуванням цього чинника й підходили до гетьманського режиму в цілому. То й їх винуватити навряд чи варто.

Отже, запровадження П. Скоропадським режиму альтернативного, протилежного попередньому — революційно-демократичному — не лише не розв’язало назрілих на весну 1918 р. суперечностей, а лише ще більше ускладнило ситуацію в Україні, привело до очевидного погіршення становища більшості її населення, особливо ж бідніших верств. Все це зумовлювало невідворотне наростання суспільної напруги, детермінувало нові вибухи політичної боротьби. Розмах і ефективність останньої значною мірою залежали від ступеня організованості, згуртованості революційно орієнтованих сил, їх здатності повести за собою маси, запропонувати привабливі програми, запальні, мобілізуючі гасла.

Взятий гетьманською владою курс не відповідав інтересам і сподіванням переважної частини суспільства, а відтак від самих початків ввійшов у суперечність з могутніми тогочасними тенденціями, силами, що їх уособлювали.

Передусім режиму не вдалося порозумітися з робітничими партіями та організаціями. Причини лежали в першу чергу в економічній сфері. Cкладне господарче становище України спонукало власників заводів та фабрик скорочувати кількість працюючих на промислових підприємствах. При цьому допускалися випадки необґрунтованого звільнення з роботи — як помста за участь у революційних акціях. За даними бірж праці та інших джерел, у травні-червні 1918р. кількість безробітних у Катеринославі досягла 40 тис. чоловік, в Луганську — 5 тис., Миколаєві — 24 тис., Києві — 15 тис., Одесі — 20 тис., Херсоні — 25 тис., Харкові — 45 тис. і т. д. Загалом у 22 містах України, за даними департаменту громадських робіт гетьманського уряду налічувалося 180,6 тис. безробітних [545]. Вони становили близько 9 % зайнятих у фабрично-заводській та гірничій промисловості України. Щоправда певна кількість непрацюючих залишилася гетьману від доби Центральної Ради. Однак тенденція до збільшення їх числа була очевидною і динамічною.

Після державного перевороту вивчити стан безробіття в державі було доручено департаменту суспільної праці міністерства праці. Результати його роботи були винесені на спеціальне засідання Малої Ради міністрів Української Держави 27 травня 1918 р. Основними причинами зростання безробіття в Україні були визнані: фінансова криза, руйнація економіки як наслідок війни, анархія у видобувній промисловості, занепад транспорту. Уряд вирішив продовжити розпочату керівництвом УНР справу щодо ліквідації безробіття. На перших порах на ці потреби виділялося 10,9 млн. крб., що давало можливість забезпечити роботою близько 20 тис. безробітних. Наступним кроком стало виділення у серпні 1918р. близько 2,6 млн. крб. на громадські роботи [546].