Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

За час Зимового походу армія усвідомила національно і політично населення більшої частини Правобережжя, частини півдня України і частини Лівобережжя.

З походу вона вийшла цілою, незнищеною, даючи єдиний може в історії приклад провадження партизанської боротьби за подібних умов та протягом такого довгого часу і вписавши в історію нашого війська і нашого національного визволення виняткову щодо краси подвигу й самопожертви сторінку» [148].

Принагідно варто сказати про те, що й досьогодні загальна оцінка Зимового походу дуже різниться. Звичайно, тут привносяться і елементи політизації, кон'юнктури. Так, у відверто українофобській праці А. Дикого «Красная свитка. Неизвращенная история Украины-Руси от запорожцев до коммунистов» у спеціальному розділі доводиться, ніби акція не мала жодного сенсу й успіху. Незважаючи на виявлений героїзм і поневіряння «результат дорівнював нулю» [149]. Головний аргумент зводиться до того, що абсолютною оманою виявилися переконання українського керівництва про масштабність повстанського руху проти радянської влади, учасники якого начебто якнайбільше прагнули про приєднання до петлюрівської (уенерівської) армії [150]. Всупереч цьому, наполягає автор історичного трилера, «дійсність показала, що населення України жодного бажання підтримати Петлюру і його політику не мають» [151].

Визнаючи, що певна доля правди у подібних міркуваннях загалом є, все ж варто враховувати, що своєю метою ні керівництво УНР, ні формації М. Омеляновича-Павленка, ні рядові її учасники не ставили формування й збільшення республіканського війська, тим більше — зміну політичної ситуації, режиму в УРСР. Завдання було значно скромніше — зберегти кадри армії на українській території, у ворожому запіллі, вдаючись якнайбільше до партизанських дій. З цього погляду висувати завищені претензії чи критерії до акції, мабуть, не доцільно.

Саме такою формулою можна позначити сутність стосунків, які складалися з кінця 1919 р. — на початку 1920 р. в дещо розмаїтому комуністичному середовищі України — у КП(б)У з лівими течіями українських партій. Мова, передусім, про боротьбистів — Українську комуністичну партію (боротьбистів), борьбистів і «незалежників», що утворили ядро Української Комуністичної партії. Певною мірою таку формулу можна застосувати і до характеристики взаємовідносин з повстанським рухом, який, втім, був дуже неоднорідним і у багатьох випадках вимагає дуже складних кваліфікацій і оцінок, особливо ж ставлення до нього.

Звісно, визначальними при цьому були позиції більшовиків, що характеризувалися істотними трансформаційними тенденціями і призвели до непростих колізій, рельєфно виявлених IV конференцією Комуністичної партії (більшовиків) України, яка посідає в історичному досвіді особливе, навіть, унікальне місце. І пояснюється це відразу цілою низкою, навіть цілим комплексом об'єктивних реалій, які і за сутнісними, змістовними кваліфікаціями, і за органічно пов'язаною з ними формою втілення практично не мають аналогів. Багато до яких аспектів тому доводиться підходити з оцінками винятковості — «вперше», «востаннє» тощо1. Мова може йти про те, що після трьох з'їздів вперше роль вищого партійного форуму було відведено конференції. Вперше не було відкритої, гострої боротьби між «лівими» і правими в КП(б)У, яка до того наповнювала головний зміст внутрішнього розвитку партійного організму, складала його своєрідну пружину, детермінувала інтригу і височенну напругу. Вперше були відсутні Георгій Пятаков і Микола Скрипник, непересічні особистісні якості яких справили величезний, визначальний вплив на процес створення Компартії України, вибір орієнтацій, конкретних політичних кроків упродовж початкового етапу її існування.

Вперше не звітував про політичну роботу ЦК діяч, який очолював до того виборний партійний орган (до речі, започаткувавши на довгі роки традицію, коли ключова роль тут відводилася главам урядів і керівних радянських республіканських установ). Вперше не виявилося очевидного лідера, моральна велич, інтелектуальний рівень, організаторські здібності якого (знову доводиться згадати того ж таки Г. Пятакова) дозволяли раніше убезпечити високе зібрання від довготривалих безплідних дискусій, пустих тупцювань на місці з приводу в принципі-то не надміру складних питань.