Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Галицькі командири не встигли спланувати й остаточно підготувати антибільшовицький виступ ЧУГА, його передчасний вибух прискорили важливі міжнародні чинники. 21 квітня 1920 р. С. Петлюра уклав у Варшаві договір з Ю. Пілсудським. За його умовами до Польщі відходила частина української етнічної території Галичини та Волині до річки Прип'ять.

В обмін на це польський уряд зобов'язувався визнати самостійну Українську державу, надати їй військову допомогу у боротьбі з більшовиками, а також не укладати міжнародних угод проти України. Тоді ж на 25 квітня був призначений спільний виступ Дієвої армії та польських військ на Київ. Дізнавшись про це, М. Омелянович- Павленко запропонував галицьким бригадам підняти антибільшовицький виступ. Звісно, українці були дуже приголомшені звісткою про те, що «Петлюра продав Галичину полякам», були готові до радикальних дій.

Брак документальних джерел та суперечливість мемуарної літератури ускладнюють відтворення подій, які зумовили початок нового зриву. Ймовірно, що одним з його головних ініціаторів виступив комендант 2-ї бригади сотник Юліан Головінський, бо саме він отримав згадувану пропозицію М. Омеляновича-Павленка. Через кур'єрів Ю. Головінський розіслав план повстання, що призначалося на 23 квітня. Виданий ним наказ передавав глибоку морально- психологічну драму, яку переживало галицьке вояцтво і водночас відкривав перспективу нового етапу боротьби. У цьому документі відзначалося: союз з більшовиками «веде стрілецтво до нової неволі… московської комуни… Може знову закинуть нам зраду? Однак ні один щирий українець не посміє закинуть нам, що ми зрадили свого народу… В історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг… Але й нема другого приміру в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу… Нехай ніхто з вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич один: скинути ярмо опікунів, обпертися на власних силах і бити всіх ворогів» [130].

Проте важко визначити, які галицькі частини і коли отримали цей наказ. Чимало дослідників і мемуаристів стверджують, що до бірзульського комітету, до 1-ї бригади ЧУГА та інших важливих підрозділів повідомлення про виступ взагалі не дійшло [131]. З іншого боку, свідки-кур'єри запевняють, що вони все-таки мали посвідчення від названих частин про одержання ними наказу Ю. Головінського [132]. Зрештою, це не має принципового значення, бо фактом залишається загальна неузгодженість дій, що прирікало акцію на невдачу. Крім її непідготовленості, не було чітких перспектив подальшої боротьби.

Спільний виступ з армією М. Омеляновича-Павленка нібито давав формальну запоруку, що поляки не роззброять Галицьку армію, але відомі угоди С. Петлюри, навіть за умов вигнання більшовиків з Києва, не збільшували, а можливо, й зменшували шанси на звільнення Галичини.

Головною стратегічною помилкою стало те, що повстання галицьких частин випереджало загальний польсько-український наступ на Київ. Пополудні 23 квітня 2-га і 3-тя бригади ЧУГА несподівано атакували частини радянської армії під Вінницею, де розгорілися бої. Наступного дня польські війська досить легко проломили більшовицький фронт у тому місці, де його відкрила ЧУГА. У складному становищі опинилася 2-га бригада ЧУГА, яка, просуваючись на Літин, зіткнулася з польськими військами, але звіт про диспозицію від 23 квітня засвідчив про їхню співдію проти Червоної армії. Разом із повстанцями 28 квітня галицькі частини зайняли Вінницю. Проте цей виступ не підтримала бригада ЧУСС, що мала прикривати північне крило ЧУГА. Це мало фатальні наслідки, бо саме сюди вдарила кавалерійська бригада Г. Котовського, яка наводила жах на цілий фронт. Галицькі війська почали в паніці відступати [133].

Антибільшовицький виступ мав трагічний фінал. Пройшовши через важкі випробування долі, Галицька армія у черговий раз опинилися між молотом і ковадлом: її почали роззброювати та інтерно- вувати як поляки, так і більшовики. Допомогти галичанам намагалося командування Дієвої армії, зокрема, після приєднання загону Е. Шепаровича розроблялися плани про створення на Півдні України опорної бази для відновлення боротьби соборним фронтом. Але в штабі Дієвої армії також точилися суперечки між прихильниками двох позицій: переходити форсованим маршем через Буг до поляків (було видано, а потім відмінено два відповідних накази) чи прориватися в райони розташування ЧУГА для спільної протибільшовицької боротьби (після переговорів з ЧУГА у Бершаді представники М. Омеляновича-Павленка повернулися переконані, що там «всі за нами, опріч російських комісарів» [134]). Прихильники останньої точки зору на деякий час взяли гору. Частини Дієвої армії 1–3 травня прорвали центр армії червоних у районі Тульчин-Вап- нярка-Крижопіль, але цим не змогли допомогти ЧУГА.