Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Питання про відновлення боротьби за звільнення Галичини залишалося мрією, абстракцією. Переведення заповітних прагнень галичан у практичну площину виглядало дедалі примарніше, безнадійніше.

Польовий штаб ЧУГА виконав своє призначення щодо реформування армії. Проте його не ліквідували, а перевели до Києва, де радянське керівництво, напевно, збиралося використати його у прийдешній війні проти Польщі.

Галицька ж армія на тому остаточно припинила існування як цілісна самостійна військова формація. Однак уже та обставина, що колишні вояки УГА входили до лав Червоної армії компактними національними підрозділами, залишало бодай невеликі, обмежені можливості для формування осібних настроїв, що могли стати основою і вельми масштабних дій.

Слід сказати, що від самого початку альянсу з більшовиками в галицьких частинах зростала напруженість, виникали тертя, суперечності, виявлялася непокора.

Першою, ще в кінці лютого 1920 р., відкрито відмовилася вступити в ЧУГА 4-та Золочівська бригада під командуванням отамана Богуслава Шашкевича, яка відійшла в нейтральну зону до ріки

Дністер [123]. Однак тоді галицькому командуванню вдалося переконати органи радянської влади, що подібний факт більше не повториться в інших частинах.

Близько трьох місяців вояки ЧУГА жили сподіваннями на відновлення боротьби за українську державу в Галичині спільно із більшовиками. Проте хід подій вилився у зовсім інше русло. Випереджаючи передислокацію 1-ї кінної бригади ЧУГА, що складалася з тисячі бійців, 90 офіцерів, а також 300 кулеметів [124], на більшовицький фронт, її командант отаман Едмунд Шепарович 6 квітня 1920 р. підняв у Тирасполі жовто-блакитний прапор. Успіху повстання мало сприяти стратегічне розташування бригади та вдало обраний час, коли спрямована на захід Червона армія у Південній Україні майже не залишила своїх резервів.

Прибувши наступного дня у місце постою 3-ої бригади, Е. Шепарович намагався схилити її приєднатися до виступу. Але тверезо оцінивши ситуацію, командування бригади відмовилося від такого кроку, щоб не наражати на небезпеку інші частини.

Після цього Е. Шепарович вирішив приєднатися до армії УНР. Побивши у бою під Бобриками частини Г. Котовського, його бригада переправилася через р. Буг та ввійшла в район уманської «повстанської республіки». Зустріч бригади Е. Шепаровича та військ М. Омеляновича-Павленка відбулася 25 квітня в Ободівці [125]. До речі, після розриву соборницького фронту це був єдиний факт переходу чисельного галицького підрозділу до армії УНР, хоча до неї постійно прилучалися дрібніші загони та окремі вояки. Майже одночасно, неподалік від Балти, до війська Омеляновича-Павленка прилучився Технічний курінь ЧУГА під командою поручика Кізюка.

Чимало мемуаристів та істориків критично оцінюють цей виступ як «передчасний» і навіть «шкідливий». Проте сам Е. Шепарович стверджував, що не прагнув до «сепаратизму», а узгоджував свої дії з генералом А. Кравсом, який водночас підтримував зв'язки із 1-ю та 2-ю бригадами ЧУГА. Згідно з думкою отамана, цей виступ міг стати сигналом для загального повстання [126]. Разом з тим, 400-кілометровий рейд 1-ї Кінної бригади в запіллі більшовицьких військ засвідчив широкі можливості для ведення партизанської війни [127].

Повстання Е. Шепаровича не знайшло загальної підтримки, бо серед галицького та наддніпрянського військового командування панувало переконання, що успішним міг бути тільки всезагальний одночасний виступ проти більшовиків, а всі інші «локальні зриви» — приречені на поразку.

Для підготовки такого виступу в кінці березня 1920 р. при збірній старшинській станиці у Бірзулі виник таємний комітет з молодих офіцерів. Це були «недосвідчені гарячі голови». Комітет встановив контакти з іншими бригадами та армією УНР, проте у своїх планах орієнтувався передусім на політичні чинники. Через кур'єрів підтримувалися зносини з Є. Петрушевичем та С. Петлюрою, від яких очікувалися накази щодо подальших дій [128]. Однак, Диктатор, що перебував у Відні, недостатньо володів ситуацією і не міг реально вплинути на хід подій, а Головний отаман не бажав відійти від польського альянсу, тому відмовився використати останній «галицький шанс».

І знову промайнула перспектива відновлення боротьби соборницьким фронтом. Ініціатива, як і раніше, виходила з боку наддніпрянських військових кіл. Проте на переговорах з їхніми представниками 10 березня 1920 р. посланці від галицького командування заявили, що бригада ЧУСС входить до складу Червоної армії і буде вжита проти поляків. У відповідь на цю заяву М. Омелянович-Пав- ленко через три дні заявив, що коли питання ставиться таким чином, то всілякі зносини припиняються [129]. Проте, коли через тиждень антибільшовицький виступ ЧУГА безпосередньо став на порядок денний, галицька сторона стала знову шукати контактів з різними збройними силами наддніпрянських українців. При цьому вона розраховували то на підтримку повстанських загонів, то на приєднання до Дієвої армії або ж, принаймні, до Залізної дивізії полковника О. Удовиченка.