Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

На початок весни 1920 р. майже вся територія України вже була звільнена від денікінських військ. Однак процес переходу до мирного життя відбувався у вкрай складних умовах. Прийшли у занепад головні галузі промисловості, транспорт. Знекровленим був робітничий клас. Посилилися економічні позиції куркульства. Активізувалися антисоціалістичні настрої, процвітала партизанщина, населенню дошкуляв бандитизм. Чергові завдання більшовиків України, визначення їх політичного курсу, вироблення підходів до нагальних питань життя — господарчого, земельного, продовольчого, національного та ін. і була покликана розв'язати IV конференція КП(б)У.

На момент її скликання в республіканській партійній організації досить істотні позиції завоювала група «демократичного централізму». Вона виникла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і відразу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної перевтоми, зниження соціальної активності, розвитку дрібновласницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження принципів єдиноначальності на виробництві, строгої дисципліни, за безбережну колегіальність у вирішенні господарських питань, відстоювали право створення в партії груп і фракцій, домагалися обмеження керівної ролі ЦК РКП(б).

Частина положень платформи «децистів» була правильною по суті, абстрактно-теоретично навіть бездоганною, однак не могла бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання обов'язкового, гарантованого економічного ефекту.

Спроби групи «демократичного централізму» нав'язати свої погляди всій партії були засуджені VIII з'їздом (березень 1919 р.) і VIII Всеросійською конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але «децисти» не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для розгортання нового етапу боротьби Комуністичну партію України. Справа в тому, що в республіці тоді працювали активні діячі «децистської» опозиції — Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Сосновський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші. Частину з них було направлено сюди в порядку партійної мобілізації у процесі боротьби з білогвардійцями, розгортання партійної і радянської роботи, решту становили місцеві працівники.

Т. Сапронов {4} очолював Харківський, а Я. Дробніс {5} — Полтавський губкоми КП(б)У. Прагнучи домогтися якнайбільшого представництва на конференції своїх прихильників, вони спішно поповнювали партійні лави новими, часто малопідготовленими, незрілими, молодими членами партії.

Так, у ході партійного тижня в Міському районі Харкова, найбільш міщанському, до партії було прийнято 1033 чоловіка, тоді як у пролетарському Основ'янському районі міста — лише 175. Загалом губернська парторганізація всього за тиждень зросла до 7 тисяч чоловік. Відповідно збільшилась і кількість делегатів на конференцію КП(б)У — в основному за рахунок прихильників групи «децистів». Подібно діяли і їх однодумці у Полтавській губернській партійній організації.

Наміри децистів при цьому були очевидними — домогтися прийняття IV конференцією КП(б)У своїх резолюцій з корінних питань внутріпартійного життя та економічного розвитку, одержати більшість у ЦК КП(б)У і протиставити його, всю республіканську партійну організацію Центральному Комітету РКП(б), вступити з останнім у конфронтацію, а то й у двобій на черговому, IX з'їзді РКП(б), призначеному на 29 березня 1920 р.

На момент обрання делегатів на IV конференцію КП(б)У республіканська організація нараховувала у своїх лавах 25 тис. членів. У роботі форуму взяло участь 242 делегати з ухвальним і 38 з дорадчим голосом.

З політичною доповіддю ЦК виступав Голова РНК України X. Раковський. Справа в тому, що обраний після III з'їзду КП(б)У секретарем ЦК Г. Пятаков з початком наступу Добровольчої армії, за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) був направлений ще наприкінці травня 1919 р. для термінової мобілізаційної роботи на Донбас, потім перебував на відповідальній політичній роботі в діючій армії, а в 1920 р. за наполяганням Л. Троцького став Головою Ради Першої трудової армії, дислокованої на Уралі,

С. Косіор, який виконував обов'язки секретаря ЦК КП(б)У після Г. Пятакова, уже в процесі денікінського наступу припинив виконання покладених на нього функцій, очоливши на початку липня 1919 р. Зафронтбюро ЦК КП(б)У, тобто не керував всією роботою ЦК досить тривалий час. Він знову повернувся до виконання обов'язків Секретаря ЦК КП(б)У лише 10 грудня 1919 р., після ліквідації Зафронтового бюро ЦК і відновлення Секретаріату ЦК КП(б)У. Отже об'єктивно сталося так, що достатньо глибокого і всебічного політичного звіту зробити було просто нікому. В результаті сам Х. Раковський змушений був неодноразово пояснювати делегатам, що він не володіє достатньою інформацією з багатьох питань, які мали бути обов'язково висвітлені в повноцінному звіті і тому вдається до матеріалів про діяльність РНК.