Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

У 1924 р. переїхав до Парижу, де тісно співробітничав з Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р. А. Лівицький як голова Ради народних міністрів перебрав на себе права і обов'язки Голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926–1939 рр. обіймав посаду голови Ради міністрів УНР. 3 жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він — заступник голови Директорії та Головного отамана УНР. Протягом 1925–1939 рр. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі. 1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі.

БАДАН (Яворенко) Олександр Іванович 1(14) березня 1894 р., с. Вілька Мазовецька на Львівщині — 3 листопада 1937 р., ст. Медвежа Гора в Карелії (Російська Федерація) — учасник українського визвольного руху, культурно-просвітній працівник. Під час Першої світової війни служив в австро-угорській армії, брав участь у боях за Львів під час українсько-польської війни 19181919 рр. Після цього переїхав до Чехословаччини. Здобув юридичну, філософську та дипломатичну освіту в університетах Відня, Кракова й Праги. Належав до соціал-демократичної (з 1924 р. Комуністичної) партії Чехословаччини.

В 1926 р. переїхав до УСРР, працював в Держплані, викладав в Комуністичному університеті ім. Артема. Був ученим секретарем Наркомосу (1927–1930 рр.), брав участь в українізації, редагував п'ятитомник «Статей і промов» М. Скрипника, завідував редакцією чужомовних словників Української Радянської Енциклопедії. В 1930–1933 рр. — професор всесвітньої історії у вузах Харкова.

Заарештований у 1933 р. і засуджений у справі «Української військової організації» на 10 років позбавлення волі, а в 1937 — розстріляний. Реабілітований у 1959 році.

СЛАЩОВ Яків Олександрович (1885–1929) — російський військовий діяч, генерал-майор, учасник білого руху. Народився в Санкт- Петербурзі у дворянській родині.

Закінчив Павлівське військове училище (1905 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1911 р.). Учасник Першої світової війни, полковник російської армії, командир лейб-гвардії Московського полку. З січня 1918 р. — у білогвардійській Добровольчій армії. Служив у кінному загоні генерала А. Шкуро, з липня 1918 р. — командир Кубанської пластунської бригади. На поч. 1919 р. — начальник штабу 2-ї Кубанської козачої дивізії. З квітня 1919 р. — командир 5-ї піхотної дивізії, генерал-майор, з серпня 1919 р. — командир 4-ї піхотної дивізії. З листопада 1919 р. — командувач 3-го армійського корпусу білогвардійських військ Новоросійської області. У березні-серпні 1920 р. — командир 2-го армійського корпусу. З грудня 1920 р. — у відставці, емігрував, з Криму разом з білогвардійськими військами генерала барона П. Врангеля. Восени 1921 р. повернувся в радянську Росію. Перебував на викладацькій роботі у військово-навчальних закладах Червоної армії. Вбитий в Москві. Автор спогадів.

ВРАНГЕЛЬ Петро Миколайович (28 червня 1878 р., м. Ново-Олександрівськ Ковенської губернії, Литва — 25 квітня 1928 р. Брюссель, Бельгія) — російський військовий та політичний діяч, генерал-лейтенант (1918), один з лідерів білого руху, барон. Походив з багатого дворянського роду. Закінчив Ростовське реальне училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 р.), Миколаївське кінне училище (1902 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1910 р.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному полку. Учасник російсько-японської, Першої світової війн, командувач зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Відхилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Української держави. З серпня 1918 р. — в білогвардійській Добровольчій армії. Командир бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного корпусу. З січня 1919 р. — командувач Кавказької Добровольчої армії. У грудні 1919 р. — січні 1920 р. — командувач Донської армії. З квітня 1920 р. — головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії, які під ударами більшовицьких військ відступили до Криму. У боротьбі проти більшовиків намагався об'єднати всі антибільшовицькі сили, йдучи на поступки в царині соціальної та національної політики. Здійснив реорганізацію решток Збройних сил Півдня Росії у Руську армію, разом з рештками якої 11 листопада 1920 р. під натиском Червоної армії був змушений евакуюватися до Туреччини. На еміграції жив у Сербії, Бельгії. Голова Російського Загально-Військового союзу з 1924 р. Похований у Белграді. Автор спогадів.

ФРУНЗЕ Михайло Васильович (псевд. — Арсеній Трифонич, 21.І(2.ІІ)1885. Бішкек (Киргизія) — 31.Х.1925, Москва) — партійний, державний і військовий діяч.